«Чому тато не привіз мені велику ляльку?», – маленька Софія запитувала свою маму Марію і не розуміла відповіді. Дівчинці лише два рочки, у такому віці складно збагнути невідворотність смерті. Її тато – старший сержант Володимир Кондрат загинув 27 липня 2023 року поблизу селища Ямпіль на Донеччині. Нижче – історія батька 9 дітей, який віддав життя за Україну…
Про Героя та його родину розповіли журналісти проєкту Меморіал: платформа пам’яті, передають «Новини України – НСН».
Поховали чоловіка 3 серпня у рідному селі Бубнище Івано-Франківської області. Цвинтар розташований недалеко від будинку, і Софія разом з родиною часто відвідує могилу батька. Дівчинка – наймолодша дитина у сім’ї, має ще сестру Яну та семеро братів – Андрія, Володимира, Остапа, Олега, Тараса, Василя та Михайла.
Марія і Софія
Історія батька 9 дітей, який загинув на війні
Марія Кондрат провела на війну трьох своїх найближчих людей – чоловіка Володимира, брата Михайла та сина Володимира. Сама залишилась чекати їх удома разом із дітьми – шістьма синами і двома доньками.
Чоловік загинув у бою, брат отримав важкі поранення, а син продовжує службу в лавах Збройних сил України.
«Софія знає, де гріб, біжить і показує, що це її тато. Вона каже: «Тут мій тато повністю мертвий». То жах», – розповідає Марія
Востаннє родина спілкувалася з Володимиром телефоном 21 липня. Марія сиділа в хаті біля вікна – там найкращий зв’язок, і до неї по черзі підходили діти.
«Говорив, що, напевно, не повернеться, просив, щоб дбала про дітей. Я навіть роззлостилася на нього за такі слова… Розповідав, що через постійні обстріли навіть не має часу поїсти. Був спецпризначенцем і йшов першим у саме пекло. Він наче передчував свою загибель, хотів з усіма попрощатися. До старших синів – Андрія та Володимира, яких не було вдома, він також подзвонив», – пригадує Марія
Зазвичай вона розмовляла зі своїм Володею через два або три дні, а тут він цілий тиждень не виходив на зв’язок. 28 липня 2023 року, у день іменин Володимира, родина отримала звістку про його загибель.
«Сповіщення про смерть принесли додому. Спочатку ми з мамою подумали, що загинув мій син – Володя. У них же з батьком однакові імена та прізвища. Сина хрестили у день святого Володимира, от і дали йому це ім’я. Чоловік був тоді дуже щасливий і гордий…
…Коли прийшли із цією страшною новиною, ми з дітьми були в одній кімнаті: отак одразу усі й довідались про загибель Володі. Потім мені дзвонив комбат, говорив, що чоловік був героєм, першим рвався у бій, дбав про своїх солдатів. На похорон до Володимира приїхало багато його побратимів. Під час прощання з ним – плакали», – каже Марія і витирає сльози
Марія
Побратими Кондрата і зараз підтримують родину, часто дзвонять Марії, а нещодавно прислали посилку з фронту.
«Солдати з передової, з Донецької області, зібрали печиво та цукерки для дітей, поскладали для кожного пакетики. Уявляєте? У мене аж серце заболіло від зворушення», – додає Леся, мама Марії
Струнка літня жінка, одягнена у все чорне, заколисує свою наймолодшу онучку Софійку. Вона зараз часто приходить до доньки й допомагає їй з дітьми. Леся звикла піклуватись про інших – вона вже 47-ий рік працює фельдшеркою у місцевому ФАПі.
«З моєї сім’ї на війну пішло троє людей: син, зять і внук. Усі добровольцями, – розповідає Леся. – 28 лютого вступив до лав Збройних сил України зять Володимир. На другий день, 1 березня, – син Михайло. Рівно через рік – внук Володимир. Тепер зять на цвинтарі, син скалічений біля мене вдома, а внука Володю з «нуля» перевели в Київ у зв’язку із загибеллю батька».
Син пані Лесі і брат Марії Михайло
Михайло, Василь, Тарас, Олег.
«Володя сам хотів іти воювати. Казав, що всі чоловіки мають захищати країну, як усі будуть сидіти вдома, то росіяни дійдуть і до нашого села», – говорить Марія
24 лютого Володимир був на роботі у Києві. Він часто їздив на заробітки, щоб збудувати власний будинок і забезпечити дітей. Володимир хотів іти на війну у перший день повномасштабного вторгнення, однак його не взяли без військового квитка. Йому вдалось повернутись додому і вже 28 лютого він був у лавах ЗСУ. Пройшов навчання на Яворівському військовому полігоні недалеко від Львова. Спочатку займався матеріально-технічним забезпеченням, а потім був командиром у полку спеціального призначення. Мав звання старшого сержанта.
Старший сержант Володимир Кондрат
Марія пригадує, що Володимира не хотіли брати на передову, оскільки він – багатодітний батько. Але він сам написав рапорт, щоб їздити на лінію фронту.
Марія з Володимиром знайомі з дитинства – ходили в одну школу, жили поруч, святкували дні народження одне за одним. Марія молодша від Володимира на 10 днів: у неї день народження 3 квітня, а в нього – 23 березня.
З Володимиром одружилися, коли обом було по 20 років.
«Ніколи не пив, бо казав, що має семеро синів і мусить бути для них добрим прикладом. Руки мав золоті – усе робив сам, не хотів нічого купувати. Пригадую, поїхали з татом на пилораму за дошками. Я старався вибирати найрівніші, а він брав усе підряд. Сміявся, що він і з таких зробить, які потрібно. Тато допоміг усім родичам збудувати хати, а до нашої зробив прибудову. Часом працював уночі – викладав плитку, оббивав приміщення вагонкою», – говорить Андрій, старший син Володимира
Марія, Софія та Андрій
Під час війни Володимир двічі приїжджав додому: мав коротку відпустку, а потім перерву від служби в армії на чотири місяці. За цей час встиг привести до ладу господарство, добудувати хату. Марія говорить, що він міг не повертатися в армію, натомість знову підписав контракт.
«Він прийшов з війни іншою людиною. Про своє життя там нічого нам не розповідав, не хотів. Проте постійно дзвонив до своїх побратимів, думками був із ними. Хлопці просили його, аби не йшов на фронт, але він їх не послухав».
Володимир повернувся на «нуль» 9 квітня, брав участь у важких боях. 26 липня, за день до своєї загибелі, врятував життя побратиму Артему – витягнув його з траншеї. Артем залишився без обох ніг. Нещодавно він дзвонив до Марії, був певен, що Володимир живий.
«Хлопцям дуже тяжко, їм потрібна реабілітація, хороший догляд. Вони кажуть, що інколи заздрять швидкій смерті Володі», – каже Марія зі сльозами на очах
Піти до війська вирішив і молодший Володимир.
«Син підписав контракт на три роки, коли йому виповнилося 19. Ніякі аргументи не допомагали – молодість, максималізм», – говорить Марія
син Володимир
Обидва Володимира воювали на передовій. Попрощатись із батьком Володя зміг не одразу, приїхав на п’ять днів уже після похорону. Зараз хлопець у Києві і родина сподівається, що до кінця року він повернеться додому.
Речі Володимира-старшого, які мав з собою на війні, Марії ще не надіслали. У пам’ять про чоловіка вона прикріпила біля ікони його шеврони та плашку із групою крові. Форму, яка залишилась удома і яку чоловік так і не встиг одягнути, Марія прислала Володимиру-молодшому.
«Діти мені не дають сумувати, я цілий день вдома, цілий день у русі. Інколи Андрій може мене відвезти на ринок у Болехів. Завжди маю чим зайнятись від шостої ранку до опівночі», – каже Марія
Марія, Михайло, Софія, Василь
Троє старших дітей уже працюють – Андрій займається ремонтом техніки та підключенням інтернету, Володимир служить у лавах ЗСУ, а Яна працює у Чехії. Дівчина планує повернутися в Україну та вступити в Академію патрульної поліції.
«Молодші потребують багато уваги. Старші діти мамі допомагають і підтримують, але постійно ж переживаєш, як вони влаштуються у житті. Коли малеча починає хворіти, то зовсім тяжко», – зітхає бабуся Леся
Додає, що всі внуки виросли на грудному вигодовуванні. Наймолодша Софійка досі продовжує пити мамине молочко. Для здоров’я жінки та дитини – це чудово, проте потрібне хороше харчування та комфортне середовище, стабільний психоемоційний стан…
У березні Марія планує виходити на роботу – до декретної відпустки вона працювала молодшою медсестрою у ФАПі рідного села Бубнище.
Родині допомагають як односельці, так і зовсім незнайомі люди.
«Привезли нам дрова, поскладали біля хати. Ми навіть не знаємо хто», – розповідає Андрій
Будинок родини Кондратів у селі Бубнище
Хлопець додав, що намагаються справлятись самі. Триматись родині допомагають город і корова.
«Не кожен захоче встати удосвіта, спочатку погодувати корову, а потім вже самому випити кави. У нас вибору немає – мусимо», – говорить Леся
Невеликий город жінка облаштувала біля медпункту – збирає малину, полуницю і несе дітям.
«Косулі та зайці до мене приходять, пасуться у капусті та буряках. Боюсь їх налякати – дуже вони красні, милуюся ними, – усміхається Леся. – Нещодавно навіть ведмідь сходив. Діти його бачили, то ледве утекли. Михайло казав, що росіяни «відкусили» йому руку, а ведмедю ногу він вже точно не віддасть».
На цвинтарі села Бубнище уже три могили із загиблими на війні чоловіками.
«Для маленького села (за останніми даними в Бубнищі проживає 445 людей. – ред.) – це дуже багато», – говорить бабуся Леся
Ще новини України: Помер звільнений з полону український військовий, який рік мріяв про яблуко…
