Довірена особа Романа Шухевича Марія Римик: пам’ять, що проростає крізь віки
Як повідомляє на офіційній Фейсбук-сторінці Відділ культури, туризму та релігій Бережанської міської ради:
«1 жовтня 2026 року в урочищі Вертеби с.Жуків з нагоди відзначення Дня захисника та захисниць України відбудеться освячення меморіальної композиції на місці загибелі видатних постатей українського визвольного руху: творця військової контррозвідки ОУН, голови Служби безпеки ОУН (б) Миколи Арсенича, його дружини та помічниці Ганни Гуньки, охоронця Степана Мельника, зв’язкової Центрального Проводу ОУН (особисто Романа Шухевича) Марії Римик.»
Для радянської влади Марія Римик була надзвичайно небезпечним ворогом, тому її ім’я десятиліттями ретельно приховували і викреслювали з історії. Через це донедавна про неї майже нічого не було відомо, але правда збереглася попри всі спроби знищити пам’ять. Тож розкажемо про її чин детальніше.
Марія Римик народилася 10 вересня 1923 року (діяла під псевдонімами «Маруся», «Наталка», «Марія») — легендарна постать українського визвольного руху XX століття, зв’язкова Центрального Проводу ОУН та особисто Головного Командира УПА Романа Шухевича («Білий», «Тур», «Тарас Чупринка»). Навчалася у Чортківській гімназії. Навчання відкривало перед дівчиною блискучі перспективи, але вона обрала боротьбу за волю України. Вступила до лав ОУН у 1939 році, промінявши мирне життя на смертельний ризик підпілля, що обірвалося її героїчною загибеллю в 23 роки.
Характер роботи Марії Римик передбачав діяльність безпосередньо біля Романа Шухевича і Проводу ОУН на різних теренах, але загинула в бою вона саме тут — на теренах рідної їй Чортківсько-Бережанської округи ОУН.
Метафора «кришталевий характер», якої удостоїли Марію Римик у меморіальному збірнику «Чортківська округа», в умовах суворої конспірації та постійної загрози слугувала не просто моральною оцінкою, а найвищим знаком якості: свідченням абсолютної надійності, бездоганної чесності та непохитної внутрішньої чистоти.
Будучи зв’язковою стратегічного рівня, Марія була «живим архівом», тримаючи в пам’яті маршрути, паролі та логістику «штафетних ліній». Те, що Головнокомандувач УПА особисто з’являвся на зустрічі в супроводі «Марусі», свідчило про її бездоганну перевірку Службою безпеки ОУН.
Марія Римик виконувала свою місію у дуже складний і небезпечний час, в умовах зміни фронтів і жорстокого протистояння УПА двом тоталітарним режимам — нацистському та радянському. Саме тоді тривала найактивніша боротьба, коли Українська повстанська армія вела запеклі бої.
Закони конспірації для Марії були абсолютними: навіть найближчі родичі не знали про її підпільну діяльність. Вона безкомпромісно слідувала заповіді «Про справу не говори з ким можна, а з ким треба», зробивши мовчання своєю зброєю.
Володимир-Ігор Порендовський у книзі «Штафетні лінії. Спогади» (Центр досліджень визвольного руху, за редакцією Руслана Забілого, Львів, 2010) залишив спогади, які підтверджують безмежну довіру Романа Шухевича до своєї зв’язкової, та фіксують її діяльність навіть тоді, коли вона перебувала далеко від рідного дому — через руки «Марусі» проходили найважливіші документи рідних їй теренів (округи «Лисоня»):
«Уже ми рушали в дорогу, коли-то прибігла засапана зв’язкова Провідника „Тура“, була це, мабуть, „Маруся“. Дала вона мені дві канцелярські папки, попросивши передати їх „Турові“, котрий є вже в Солонці, бо щойно тепер машиністки закінчили переписувати документи. З цікавости заглянув я до однієї з папок, було в ній близько 20 незаклеєних конвертів, а в кожнім конверті – якийсь машинопис. Витягнув я один і прочитав заголовок, було це щось в роді „Звіт округи «Лисоня» за місяці … 1944 року“».
Аналізуючи її роботу, стає очевидним: за рівнем допуску до таємниць, ризиком і навантаженням Марія Римик стояла на рівні вищого керівництва визвольного руху.
У 1945 році Марія Римик була заарештована радянськими окупаційними органами і зазнала жорстоких катувань. В камері вона роззброїла та підстрелила конвоїра-енкаведиста. Згодом їй вдалося втекти.
Порендовський засвідчує, яким запеклим ворогом радянської системи вважали Марію Римик. Навіть у 1948 році чекісти не приховували гордості за її знищення і демонстративно показували саме її фото як доказ своєї сили:
«Вчасі мого слідства в 1948 році чекісти залюбки показували мені знимку вбитої „Марусі”, мовляв, наші руки всюди дістануть».
Через підпільну діяльність Марії Римик її родина потрапила під репресії та була депортована до Сибіру, де ї брат одружився з сестрою Івана Дмитрика — відомого вояка УПА, громадського діяча та автора мемуарів «У лісах Лемківщини».
Документи 42-го тому Літопису УПА неодноразово фіксують ім’я Івана Дмитрика, підтверджуючи його вагому роль для цього видавничого проєкту, а фінансовому успіху книги «У лісах Лемківщини» приділяли особливу увагу під час засідань. Один з лідерів ОУН Микола Лебедь (псевдо: «Максим Рубан», «Марко», «Євген Скиба», «Олег», «Ігор», «Ярополк», «Вільний») наголошував на цьому так: «Друг М. Лебедь порушив справу спогадів. їх публікування важливе уваги на фінансові прибутки. Для прикладу згадав, що спогади І. Дмитрика виходять вже другим накладом.». с.142
Цю ж думку М. Лебедь розвинув на наступних засіданнях, наголошуючи на комерційному потенціалі таких видань: «М. Лебедь: “Спогади Дмитрика не є документами, але “Літопис УПА” може видавати такі речі, навіть накладом 4.000 примірників.» с.165-166
Сьогодні ці спогади також можна знайти в українських бібліотеках та книгарнях.
Останній бій
23 січня 1947 року в урочищі Вертеби — лісовому масиві між селами Жуків, Гиновичі та Куропатники біля міста Бережани на Тернопільщині у бою з московськими окупантами героїчно загинули творець військової контррозвідки ОУН, голова Служби безпеки ОУН (б) Микола Арсенич, його дружина та помічниця Ганна Гунька, охоронець Степан Мельник та зв’язкова Центрального Проводу ОУН і Головного Командира УПА Романа Шухевича Марія Римик.
Опублікований у 49-му томі Літопису УПА звіт про останній бій героїв «Вісті з Терену» фіксує, що жінок згадують на рівних засадах із чоловіками:
«24.1.47 р. в лісі б. с. Жуків більшовики знайшли дві криївки. В одній було двох мужчин і дві жінки, в другій книжки і папір до писання. Заскочені в криївці пострілялися. Тіла побитих витягли та повезли в напрямі Львова».
У цьому тексті відсутні типові для цього звіту маркери самопожертви («самі», «власними пистолями», «останнім набоєм»), а загиблі названі «побитими», тобто полеглими у бою, що спростовує радянські міфи про самогубство.
Джерело: Фейсбук-сторінка Відділу культури, туризму та релігій Бережанської міської ради.
