Вбиті росією. Підполковник Олександр Білоус був уродженцем Одещини. Відвідував музичну школу, грав на баяні та гітарі. Здобув освіту за спеціальністю «телемайстер». А згодом став кадровим військовим. У 2014 році участь в АТО на Донеччині. У січні 2022 року за власним бажанням повернувся до служби…. Тіло захисника не знайдено і не поховано….
Новини України – НСН під час загальнонаціональної хвилини мовчання щодня публікують матеріали, оприлюднені на платформі пам’яті “Меморіал” агенції “Або”.
Всі ці люди просто хотіли жити на своїй землі.
Вони – не цифри в статистиці.
Ми не маємо права забути.
Вічна і світла пам’ять кожному! Співчуття рідним і близьким.
Вбиті росією: Олександр Білоус
Загиблі Захисники України: Олександр Білоус
Підполковник Олександр Білоус поліг 24 березня 2022 року в Маріуполі на Донеччині. Воїну назавжди 50 років.
Олександр народився 29 жовтня 1971 року в місті Котовськ Одеської області. Навчався у школі № 7 (нині ліцей № 1). Відвідував музичну школу, грав на баяні та гітарі. Займався карате.
«Син був дуже доброю людиною, але мав запальний характер. Вимогливий до себе й до інших. Мав гарне почуття гумору. Любив грати на гітарі, співати, займався велоспортом і бігом на довгі дистанції. Також любив готувати», – розповіла мати Галина Іванівна
Освіту за спеціальністю «телемайстер» здобув в Одеському радіотехнічному училищі. Працював у майстерні з ремонту телевізорів та радіотехніки «Ремпобуттехніка» у рідному місті.
У 1990 році Олександра призвали до армії. Строкову службу проходив у внутрішніх військах у столиці Литви Вільнюсі, а також у Архангельську. Пізніше чоловік повернувся до Котовська та мобілізувався до 2-го прикордонного загону. У службі зв’язку обіймав посаду техніка.
«Ми одружилися 2 жовтня 1993 року. У нас двоє дітей – донька Світлана й син Олександр. Чоловік дуже чекав на народження онука Романа, який з’явився у червні 2021 року. Він його безмежно любив», – розповіла дружина Наталія.
Щоб продовжити військову кар’єру, Олександру потрібна була вища освіта. Він вступив до Національної академії Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького, де навчався до 1997 року. Після завершення отримав первинне офіцерське звання лейтенанта та повернувся до своєї військової частини, де його призначили командиром роти зв’язку. Його батько, Михайло, був старшиною роти і все життя віддав службі.
У 2001 році Олександра перевели на вищу посаду – начальника зв’язку та інформаційних систем штабу 8-го прикордонного загону (військова частина №1491), що дислокувався в місті Бердянськ Запорізької області.
«Батька цінували за професіоналізм, чесність, повагу до людей, людяність, відданість справі та патріотизм», – сказала донька Світлана.
У 2014 році Олександр брав участь в АТО на Донеччині. У 2018-му за вислугою років, звільнився у званні підполковника.
«У січні 2022 року батько за власним бажанням повернувся до служби. Його призначили до 1-го прикордонного загону, який дислокувався в Маріуполі. Обійняв посаду помічника начальника загону з режиму – начальника режимно-секретного відділення. З 2 березня разом із побратимами виконував бойові завдання в місті — зокрема оборону пост-мосту, що з’єднував Центральний і Лівобережний райони Маріуполя, та виявлення диверсійно-розвідувальних груп», – розповіла донька
У бою 15 березня Олександр дістав осколкове поранення. Побратими транспортували його до шпиталю, облаштованого в одному з бункерів на території металургійного комбінату «Азовсталь». Поранення виявилися надто важкими, 24 березня офіцер помер.
«Тато був Людиною. Завжди був поруч зі мною та братом – не лише у важливі моменти, а й у повсякденному житті. Брав активну участь у нашому житті, підтримував наші захоплення, дуже сильно нас любив. Його любов відчувалася в усьому: погляді, турботі, кожному слові. Він ніколи не стояв осторонь: цікавився, допомагав, радів нашим успіхам і переживав наші невдачі, як свої власні. Ми пам’ятаємо його посмішку, доброту й силу. Він навчив нас цінувати родину, не здаватися й завжди залишатися людьми. Він був найкращим батьком, про якого можна лише мріяти», – поділилася Світлана
Посмертно воїна нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Підполковнику Білоусу посмертно надали звання полковника.
Станом на листопад 2025 року тіло захисника не знайдено і не поховано. Рідні планують встановити кенотаф на Національному військовому меморіальному кладовищі в Києві.
З рідних у Олександра залишилися мати Галина Іванівна, старші сестри Світлана та Любов, дружина Наталія, діти Світлана та Олександр, зять Сергій і онук Роман.
УВАГА! Допоможіть зберегти пам’ять кожного та кожної, чиє життя обірвалося через війну росії проти України. Заповніть форму з даними про загиблих на сайті Меморіал: «Вбиті росією».
Інші трагічні історії тут: https://nsn.net.ua/tag/memorial/
