У ніч із 15 на 16 березня 1939 року президент Карпатської України Августин Волошин залишав Хуст. Місто вже було приречене. Угорська армія стрімко наступала, українські січовики приймали нерівний бій, а молода держава, яка проіснувала лише кілька днів, втрачала останній шанс на порятунок. Президентові пропонували різні варіанти, але він уже зробив головний вибір свого життя. За кілька годин до цього Сейм Карпатської України проголосив незалежність, а священник, педагог і просвітитель Августин Волошин став главою держави, яка народилася практично одночасно зі своєю загибеллю.
Через шість років його знайдуть уже в Празі. Радянська військова контррозвідка СМЕРШ заарештує сімдесятирічного Волошина, перевезе до Москви й ув’язнить у Бутирській тюрмі. Звідти він більше не повернеться. Навіть місце поховання президента Карпатської України довгі роки залишатиметься невідомим. Його історія стане символом того, як людина, що все життя навчала дітей, писала підручники й будувала українську освіту, зрештою опинилася серед найнебезпечніших ворогів радянської влади.
Та щоб зрозуміти, чому саме священник став президентом, потрібно повернутися на багато десятиліть назад — у невелике закарпатське село Келечин, де 17 березня 1874 року народився хлопчик, якому судилося стати одним із найавторитетніших українських діячів Закарпаття. Тоді ніхто не міг передбачити, що його ім’я колись стоятиме поруч із назвою першої української держави за Карпатами.
Народжений у священничій родині, вихований для служіння людям
Августин Волошин зростав у родині греко-католицького священника Івана Волошина. Духовне служіння було сімейною традицією: священником був і його дід. Але майбутній президент успадкував від родини не лише віру. Він виніс із батьківського дому повагу до освіти, книги й українського слова — цінностей, які визначили все його подальше життя. Через багато років у нарисі «Моя родина» Волошин із теплотою згадуватиме місце свого народження: «Я уродився в селі Келечин… За то я все мило і благодарно згадую сесе святоє для мене місце…». Для нього це були не просто спогади дитинства. Це була вдячність землі, яка сформувала його характер.
Августин Волошин у 1890-х роках
Після сільської школи здібний хлопець вступив до Ужгородської гімназії. Спершу йому довелося опанувати угорську мову, адже без неї здобути освіту було практично неможливо. Згодом він продовжив навчання в Будапешті, однак через стан здоров’я був змушений повернутися на Закарпаття. Те, що могло здатися життєвою невдачею, згодом стало вирішальним поворотом його долі. Саме після повернення Волошин серйозно захопився педагогікою, філософією та суспільними науками. Він уважно вивчав праці Яна Коменського, Жан-Жака Руссо, Георга Гегеля, Йоганна Фіхте та інших європейських мислителів, поступово формуючи власне переконання: жоден народ не може зберегти себе без освіти рідною мовою.
Учитель, який воював підручниками
У березні 1897 року Августин Волошин був висвячений на священника. Та майже одночасно розпочалася інша справа його життя — викладання. Молодий душпастир став професором Ужгородської учительської семінарії, а згодом очолив її. Через його аудиторії пройшли сотні майбутніх педагогів, які понесли українське слово в закарпатські села.
Зліва направо – кінопродюсер Р.Мишкович, президент «Дніпрофільм корпарації» К.Лисюк, голова Сойму КУ А.Штефан президент А.Волошин міністр Ю.Ревай, В.Комаринський, очільник відділу пропаганди, С.Довгаль, редактор
Це був непростий час. Угорська влада дедалі активніше проводила політику мадяризації. Українську мову витісняли зі шкіл, церковного життя і громадського простору. Волошин добре розумів, що відкритими політичними гаслами ситуацію не змінити. Тому він обрав інший шлях — почав створювати українські підручники. Граматики, читанки, книги з педагогіки, фізики, математики, логіки та інших дисциплін стали його відповіддю на спроби позбавити закарпатських українців власної культури. Загалом він написав сорок дві книги, багато з яких десятиліттями використовувалися в навчальному процесі.
Саме тоді серед закарпатців почало формуватися ставлення до Волошина не просто як до священника чи директора семінарії. Він поступово ставав моральним авторитетом краю — людиною, яка не закликала до боротьби зі зброєю, але щодня захищала українську ідентичність знаннями, освітою і книжкою. І коли історія поставить перед Закарпаттям питання про власну державність, саме до нього звернуться як до людини, якій довіряв народ.
Видавець, просвітитель і людина, яка будувала українське Закарпаття
Якби діяльність Августина Волошина обмежувалася лише викладанням, він і тоді залишився б однією з найважливіших постатей в історії Закарпаття. Проте школа була лише одним із напрямів його праці. Не менш важливою він вважав просвіту дорослих, розвиток української книги, періодики та громадського життя. Волошин був переконаний: народ неможливо зробити освіченим лише уроками. Для цього потрібні газети, календарі, читальні, книгарні, культурні товариства, театри й економічно сильні громади. Саме тому майже все своє життя він працював над тим, щоб українці Закарпаття отримали власний інтелектуальний простір.
Він редагував популярні видання «Благовісник», «Наука», «Свобода», «Нова свобода», став одним із засновників видавництва «Уніо», яке мало друкарню та книгарню. Для багатьох закарпатців саме ці видання були першою можливістю читати сучасну українську літературу, знайомитися з новими ідеями й відчувати себе частиною великого українського світу. Сучасники називали Волошина одним із найплідніших авторів краю, а його книжки й підручники виходили тоді, коли українське друковане слово доводилося буквально відвойовувати.
Отець Августин Волошин відправляє літургію. Прага, 1940-ві роки, 1939
Особливого значення він надавав українській мові. Ще у 1904 році Волошин відкрито відстоював право називати закарпатців українцями. У час, коли одні політики схилялися до мадярської орієнтації, інші — до москвофільства, а державна влада проводила політику чехізації, він послідовно доводив, що Закарпаття є частиною українського культурного простору. «Борімся проти полонізмов, проти москалізмов або мадяризмов, но не борімся проти самого родного язика…» — писав Волошин, закликаючи берегти власну мову як основу національного життя.
Дослідники не випадково називають його людиною, яка зробила найбільший внесок у становлення української літературної мови на Закарпатті. Його граматики, навчальні посібники й редакторська праця допомагали вивести край із багаторічного мовного роздвоєння та наблизити його до загальноукраїнських літературних норм. Через школу, пресу і книжку він робив те, що значно пізніше назвуть гуманітарною політикою держави.
Благодійність як спосіб служіння
Поруч із Августином Волошином усе життя була його дружина Ірина Петрик. Вони одружилися 1896 року, коли майбутній президент лише розпочинав свій шлях священника і педагога. Власних дітей подружжя не мало, однак це не стало причиною замкнутися у приватному житті. Навпаки, вони присвятили себе дітям, які залишилися без батьківської опіки.
Августин Волошин з дружиною Іриною (сидять у центрі), монахинями та дітьми біля сиротинця
Ірина Петрик була однією з найактивніших громадських діячок Закарпаття. Вона відкрила «Маріанську конгрегацію греко-католицьких дівчат», стала ініціаторкою створення «Жіночого Союзу», організувала «Народну кухню», яка лише протягом 1932–1933 років забезпечила понад триста тисяч безкоштовних обідів для дітей із бідних родин. Коли ж постало питання допомоги сиротам, подружжя передало під приватний сиротинець власний будинок. Це рішення стало одним із найяскравіших прикладів їхнього розуміння християнського служіння.
У березні 1936 року Ірина Волошина померла після тяжкої хвороби. На її похорон прийшли сотні людей, а співчуття Августину Волошину надсилали не лише громадські діячі, а й президент Чехословаччини Томаш Масарик. Втрата дружини стала для нього важким ударом. Проте навіть після цього він не залишив ні педагогічної, ні громадської роботи. Уже незабаром життя поставить перед ним виклик, до якого не міг підготувати жоден університет і жодна книжка.
Коли історія покликала священника в політику
Після Першої світової війни Закарпаття опинилося в епіцентрі великих геополітичних змін. Розпалася Австро-Угорщина, а майбутнє краю залишалося невизначеним. Частина місцевих діячів бачила його у складі Угорщини, інші прагнули об’єднання з Україною, ще інші пов’язували долю регіону з Чехословаччиною. У цих складних умовах Августин Волошин поступово переходив від просвітницької діяльності до політичної.
Президент Карпатської України Августин Волошин (у центрі в окулярах) з Радою міністрів, 1939 рік
1919 року він став одним із засновників Християнсько-народної партії, яка виступала за автономію Закарпаття, захист українського селянства й розвиток національної освіти. Згодом Волошина обрали депутатом чехословацького парламенту. Але навіть займаючись великою політикою, він не переставав бути тим самим педагогом, який вірив у силу знань більше, ніж у силу зброї. Саме ця репутація чесної, освіченої й моральної людини зробила його беззаперечним лідером українського руху на Закарпатті. І коли восени 1938 року історія вимагатиме від краю нового керівника, вибір виявиться майже очевидним.
Шлях до президентства, який ніхто не міг передбачити
Осінь 1938 року стала переломною не лише для Августина Волошина, а й для всієї Центральної Європи. Після Мюнхенської угоди Чехословачина опинилася в глибокій політичній кризі. Держава стрімко втрачала контроль над своїми територіями, а Закарпаття вперше отримало шанс на реальне самоврядування. Саме тоді було проголошено автономію Карпатської України. Спочатку уряд очолив Андрій Бродій, відомий своїми проугорськими симпатіями. Проте вже невдовзі його заарештувала чехословацька влада, після чого керівником автономного уряду став Августин Волошин.
Для багатьох це рішення виглядало закономірним. За плечима Волошина були десятиліття педагогічної, громадської та політичної діяльності. Він користувався величезною довірою серед населення, не мав репутації людини, що прагне особистої влади, і водночас був одним із небагатьох українських політиків Закарпаття, здатних об’єднати різні середовища. Новий уряд він сформував переважно з прихильників українського національного руху, чітко визначивши курс на розвиток української автономії.
Мітинг у Хусті, з нагоди обрання парламенту (вперше) для автономної Карпатської України, 1939 рік
Волошин не приховував своїх намірів. Він відкрито заявив:
«Ми віримо, що великий 50-мільйоновий український народ підійме й надалі своє велике слово і не допустить, щоб наші віковічні вороги накладали на нас пута, знов садили нас в тюрми».
Для Закарпаття ці слова стали більше, ніж політичною декларацією. Вони означали остаточний вибір українського шляху розвитку. У краї почали працювати українські державні установи, формувалася власна адміністрація, а для захисту автономії була створена Організація народної оборони «Карпатська Січ». Здавалося, що після десятиліть боротьби українці Закарпаття нарешті отримали шанс самостійно визначати свою долю.
Президент Волошин виходить з Державного Будинку у Хусті, 1939 рік. Фото Каленика Лисюка
Президент держави, яка жила лише кілька днів
Та історія розпорядилася інакше.
У ніч на 14 березня 1939 року Угорщина розпочала наступ на Карпатську Україну. Водночас Чехословаччина фактично припинила існування: німецькі війська окупували Богемію та Моравію, Словаччина проголосила незалежність, а чеські військові залишили Закарпаття. Українська автономія залишилася сам на сам із набагато сильнішим противником.
15 березня 1939 року в Хусті відбулося перше засідання Сойму Карпатської України. Попри наступ угорських військ депутати проголосили незалежність держави, затвердили українську мову як державну, синьо-жовтий прапор, тризуб із крайовим гербом та гімн «Ще не вмерла Україна». Президентом нової держави обрали Августина Волошина. Так священник, учитель і просвітитель став главою української держави саме в той день, коли вона вже боролася за своє виживання.
Президент о. Агустин Волошин, члени уряду та Вікентій Шандор, Прага, квітень, 1939, 1939
Іноземні журналісти, які тоді перебували на Закарпатті, відзначали незвичайне ставлення людей до Волошина. Вони писали, що українці називали його «батьком народу». Це була не офіційна посада і не політичний титул, а прояв довіри, яку він здобував упродовж десятиліть своєю працею.
Однак військова перевага була не на боці Карпатської України. Незважаючи на героїчний опір Карпатської Січі, уже 18 березня територію держави повністю окупували угорські війська. Незалежність, за яку боролися покоління закарпатських українців, проіснувала лише кілька днів. Саме тому історики й сьогодні називають Августина Волошина священником, який став президентом у день загибелі своєї держави.
Остання літургія на рідній землі
Священники Августин Волошин і Анастасій Ключик у Празі, 1940 ві роки
Опівночі з 15 на 16 березня Августин Волошин востаннє помолився у каплиці своєї оселі в Хусті. Вранці він вирушив у напрямку Рахівщини, до Великого Бичкова. Там, уже розуміючи, що Карпатська Україна падає під ударами угорської армії, він відслужив свою останню літургію на рідній землі. Лише після цього, на наполягання супутників, перетнув кордон через Тису й виїхав до Румунії. Це був вимушений відступ, а не втеча. Попереду чекали роки еміграції, викладацької праці у Празі та останній, найтрагічніший розділ його життя.
Останні роки: Прага, арешт і Бутирська в’язниця
Після окупації Карпатської України Августин Волошин оселився в Празі. Попри втрату держави він не припинив працювати. Упродовж наступних років викладав в Українському вільному університеті, а згодом став його ректором. Навколо нього знову зібралася українська інтелігенція, яка опинилася в еміграції після Другої світової війни. Волошин продовжував вірити, що майбутнє України визначатимуть освіта, культура й національна свідомість, а не лише військова сила.
Августин Волошин у 1920-х роках
Однак завершення війни принесло йому не свободу, а нову небезпеку. Після входу радянських військ до Праги в травні 1945 року співробітники СМЕРШ заарештували сімдесятирічного професора. Його звинуватили в «антирадянській діяльності» та перевезли до Москви. Для радянської влади він був не літнім священником чи викладачем, а президентом незалежної української держави, нехай навіть вона існувала зовсім недовго.
У Бутирській в’язниці здоров’я Волошина стрімко погіршувалося. Виснаження, допити й важкі умови ув’язнення зробили своє. 19 липня 1945 року він помер у тюремній лікарні. Обставини його смерті ще довго залишалися прихованими, а рідні навіть не знали, де поховано тіло. Так завершилося життя людини, яка присвятила себе українській школі, Церкві та державності.
Сторінка з кримінальної справи Августина Волошина
Три могили президента
Навіть після смерті історія Августина Волошина не стала менш драматичною. Його справжнє місце поховання в Москві довгий час залишалося невідомим. Водночас пам’ять про нього жила серед українців у різних країнах.
Символічна могила Августина Волошина в Ужгороді
Символічні могили президента Карпатської України з’явилися на Ольшанському цвинтарі у Празі та в рідному Келечині. Уже в незалежній Україні було відкрито меморіали, встановлено пам’ятники, а його ім’ям назвали вулиці, навчальні заклади та культурні установи. Доля Волошина стала прикладом того, як історія іноді повертає борг тим, кого за життя намагалися стерти з пам’яті.
У 2002 році указом Президента України Августину Волошину посмертно присвоїли звання Героя України. Це стало державним визнанням його внеску в боротьбу за українську незалежність, розвиток освіти та збереження національної ідентичності Закарпаття.
Символічна могила Августина Волошина у Празі
Людина, яка випередила свій час
Августин Волошин прожив життя, у якому дивовижно поєдналися священниче служіння, педагогіка, наукова праця, журналістика, благодійність і державотворення. Він не був військовим полководцем, не очолював великих повстань і не мав у своєму розпорядженні потужної армії. Його головною зброєю були книга, школа, українська мова та віра в те, що навіть невеликий народ має право на власну державу.
Карпатська Україна проіснувала лише кілька днів. Але постать її президента пережила саму державу. Сьогодні Августина Волошина пам’ятають не лише як першого президента Карпатської України, а й як одного з тих українських діячів, які десятиліттями готували ґрунт для майбутньої незалежності України. Його життя нагадує, що держави народжуються не тільки на полях битв. Вони починаються зі шкільного класу, книги, рідної мови та людей, які готові служити своєму народові навіть тоді, коли шансів на перемогу майже немає.
Пам’ять, яку не змогли знищити
Минуло понад вісім десятиліть від дня проголошення незалежності Карпатської України. Сама держава проіснувала лише кілька днів, однак її історія стала важливою сторінкою українського державотворення. Разом із нею в історії залишилося й ім’я Августина Волошина — священника, педагога, видавця, науковця і президента, який не зрікся своїх переконань навіть перед обличчям тоталітарного режиму.
Сьогодні його пам’ятники встановлені в Україні та за її межами, його ім’ям названо вулиці, навчальні заклади, проводяться наукові конференції, а дослідники продовжують відкривати нові сторінки його життя. Для сучасної України постать Августина Волошина є нагадуванням, що незалежність починається не лише зі зброї, а й зі школи, культури, мови та людей, які готові присвятити їм усе своє життя.
Читайте також: у рубриці «Постать дня» ми розповідаємо про українців і українок, які своїми ідеями, талантом і мужністю змінювали історію та залишили вагомий слід у розвитку України й світу.
Наш цікавий телеграм: https://t.me/nns_news
