Потяг уже наближався. Малий хлопець ліг просто між рейками й завмер. За мить над ним із гуркотом промчав військовий ешелон. Коли все стихло, він обтрусив одяг і, ніби нічого не сталося, пішов додому. Це була не єдина небезпечна пригода його дитинства. Одного разу він потай заліз на військовий віз і поїхав разом із солдатами, доки його не знайшли за кільканадцять кілометрів від дому й не повернули батькам. Такою була допитлива й безстрашна натура хлопчика, якому судилося не командувати арміями, а змінити хід історії силою слова. Через багато років Єжи Ґедройць переконуватиме поляків, що незалежна Україна є запорукою безпеки самої Польщі.
Дитинство, яке навчило дивитися ширше
Єжи Ґедройць народився 27 липня 1906 року в Мінську, що тоді входив до складу Російської імперії. Він походив зі старовинного, але вже збіднілого литовського князівського роду. Попри шляхетне походження, сім’я жила доволі скромно, а після Першої світової війни матеріальні труднощі стали ще відчутнішими. Саме тоді родина переїхала до Варшави, де почалося нове життя.
Найцінніше, що хлопець виніс із батьківського дому, були не статки, а атмосфера поваги до різних народів, мов і культур. Уже в дорослому віці він говорив, що його батьківщиною була вся Східна Європа. Таке світосприйняття згодом визначить і його політичні погляди, і редакторську діяльність.
Портрет батьків Єжи Ґедройця у весільному вбранні. Джерело: Літературний інститут
Дитинство минало серед книжок, частих переїздів і хвороб, але водночас було сповнене пригод. До десяти років він жив у Мінську, де під час Першої світової війни із захопленням спостерігав за військовими. Саме тоді сталися його знамениті дитячі витівки — і з потягом, і з поїздкою разом із солдатами. Ці спогади він пізніше описав у своїй автобіографії з притаманною йому самоіронією.
Єжи Ґедройць у формі гарцера, Варшава, 1920. Джерело: Літературний інститут
Середню освіту майбутній редактор здобував у різних місцях — навчався вдома, у пансіоні в Москві, у гімназії в Мінську та завершив навчання вже у Варшаві. Постійні зміни середовища навчили його легко знаходити спільну мову з людьми різних поглядів і походження.
Університет і перше знайомство з українською історією
У 1924 році Ґедройць вступив на юридичний факультет Варшавського університету. Згодом, щоб відтермінувати військову службу, записався ще й на історичний факультет. Саме це рішення стало одним із найважливіших у його житті. На семінарі професора Мирона Кордуби він почав вивчати історію України.
Пізніше Ґедройць згадував, що на курсі був єдиним поляком серед українських студентів і спершу почувався чужим. Проте саме там він відкрив для себе українську історію, літературу та зав’язав знайомства, які збережуться на десятиліття. Уже тоді він зрозумів: майбутнє Східної Європи неможливо будувати, нічого не знаючи про своїх сусідів.
Навчатися було непросто ще й через нестачу грошей. Щоб допомогти родині й самому утримуватися, студент почав працювати. Спочатку це була необхідність, але згодом журналістика й редакторська справа стали його справжнім покликанням.
Екземпляр газети Bunt Młodych. Джерело: Літературний інститут
Ще у молоді роки Ґедройць виробив принцип, якого дотримуватиметься все життя: дивитися на політику не через емоції чи історичні образи, а через інтереси держави. Саме тому він був готовий до діалогу навіть із тими, кого багато його сучасників вважали непримиренними опонентами. Такий прагматизм згодом проявиться у відкритості до українців, росіян та навіть представників комуністичної Польщі, якщо це могло сприяти майбутньому країни.
Війна, яка змінила все
Друга світова війна застала Єжи Ґедройця вже сформованим журналістом і державним службовцем. Після поразки Польщі він опинився в Румунії, де працював у польському дипломатичному представництві. Коли посольство припинило діяльність, продовжив виконувати польські справи вже при чилійському та британському посольствах.
Єжи Ґедройць у військовому шпиталі. 1942. Джерело: Літературний інститут
У березні 1941 року він дістався Стамбула, вступив на військову службу, а згодом опинився у складі Окремої бригади Карпатських стрільців. Він брав участь у Лівійській кампанії та боях за Тобрук, працював у військових редакціях, а пізніше — у структурах польського уряду в еміграції. Навіть на фронті не полишав видавничої роботи. Саме тоді він підготував українською мовою молитовник для православних українських солдатів, які служили поруч із поляками. Це був ще один прояв його переконання, що взаємна повага між народами починається з поваги до їхньої мови й культури.
Єжи Ґедройць із супутниками в Газалі (Айн аль-Газала) на сході Лівії. Ймовірно, 24 жовтня 1942 року. Джерело: Літературний інститут
Сам Ґедройць пізніше згадував воєнні роки з властивим йому гумором, жартуючи, що після дипломатичної служби «пішов у солдати у прямому значенні цього слова», а потім без особливого успіху видавав військову пресу й навіть встиг «розпалювати національні чвари», доки його не відправили чистити танки. Але саме війна остаточно переконала його: майбутнє Європи залежить не лише від перемоги над тоталітаризмом, а й від здатності народів навчитися співпрацювати після неї.
Єжи Ґєдройць, Зофія Герц i Генрик Ґєдройць. Рим, 22 червня 1945. Джерело: Літературний інститут
Народження «Культури», яка стала легендою
Після завершення війни Єжи Ґедройць не повернувся до комуністичної Польщі. Він чудово розумів, що за нових політичних умов не зможе вільно працювати й говорити те, що вважає за потрібне. У 1946 році очолив Літературний інститут у Римі. Спочатку його створювали для видання книжок польським військовим із армії генерала Владислава Андерса, однак після розформування війська стало зрозуміло: інституція мусить шукати нове призначення. Саме тоді народилася ідея створити незалежний журнал, який об’єднає польську інтелектуальну еміграцію.
Невдовзі Літературний інститут переїхав до французького містечка Мезон-Ляффіт під Парижем. Тут у 1947 році вийшов перший номер журналу «Культура», який із часом стане одним із найвпливовіших польських часописів ХХ століття.
Обкладинка першого номеру «Культури». Джерело: Літературний інститут
Разом із Ґедройцем журнал створювали Зофія та Зигмунт Герци, Юзеф Чапський, Густав Герлінґ-Ґрудзінський та інші однодумці. Проте навколо видання швидко сформувалося значно ширше коло авторів. На його сторінках друкувалися Чеслав Мілош, Вітольд Ґомбрович, Збіґнєв Герберт, Славомір Мрожек, Лєшек Колаковський та багато інших визначних інтелектуалів повоєнної Європи.
Редактор, який керував усім
Попри велику кількість авторів, сучасники майже одностайно визнавали: справжнім серцем і рушійною силою «Культури» був саме Єжи Ґедройць. Недарма його просто називали Редактором — із великої літери.
Свого часу в журналі навіть з’явилося жартівливе пояснення щодо складу редакції. На прохання читачів назвати членів редакційної колегії було надруковано список, який складався майже винятково з різних варіантів написання одного й того самого імені — Єжи Ґедройць. У цьому жарті було чимало правди. Саме він визначав політику видання, добирав авторів, редагував тексти й підтримував зв’язок із десятками письменників та публіцистів по всьому світу.
Єжи Ґедройць. Джерело: Літературний інститут
Сам Ґедройць власних статей писав небагато. Його головною роботою була щоденна редакторська праця. Він уважно перечитував рукописи, пропонував авторам виправлення, відмовляв або погоджував матеріали, писав десятки листів, домовлявся про нові публікації. Саме листування стало для нього основним способом спілкування зі світом. У цих листах він не лише обговорював тексти, а й переконував, сперечався, радив, підтримував нові ініціативи й формував середовище однодумців.
У саду першого дому Літературного інституту на авеню Corneille, 1 у Мезон-Ляффіт. Зліва: Зофія Герц, Зигмунт Герц, Єжи Стемповський, спиною — Єжи Ґедройць. 1949 рік. Фото: Генрик Ґедройць. Джерело: Літературний інститут
Ідеї, що випередили свій час
На сторінках «Культури» Ґедройць формував зовсім інше політичне мислення, ніж те, яке було поширене серед більшості польської еміграції. Він закликав критично оцінювати власне минуле й дивитися не назад, а вперед.
Ще на початку 1950-х років він писав, що Польща зможе бути по-справжньому незалежною лише в об’єднаній Європі. Це звучало майже фантастично, адже тоді ще не існувало навіть попередника сучасного Європейського Союзу. При цьому Ґедройць наголошував: право бути частиною майбутньої європейської спільноти мають не лише держави, які існували до Другої світової війни, а й українці та білоруси, які також повинні здобути власну державність.
Українське питання стало справою життя
Одним із головних завдань після війни Ґедройць вважав примирення поляків і українців. Це здавалося майже неможливим. Свіжі рани Другої світової війни, Волинська трагедія, взаємне насильство, зміна кордонів і втрата Польщею Львова породили таку недовіру, що більшість не вірила навіть у можливість діалогу.
Та Ґедройць був переконаний: майбутнє не можна будувати на нескінченному переліку взаємних образ. Разом зі своїми українськими друзями, серед яких були Богдан Осадчук, Іван Лисяк-Рудницький, Борис Левицький, Іван Кошелівець та Іван Багряний, він обстоював іншу ідею — не нову війну, а боротьбу з тоталітаризмом політичними й інтелектуальними засобами. Сам Осадчук пізніше писав, що їхнім девізом була ідеологічна боротьба проти імперії без нового кровопролиття.
Саме тому вже 1952 року «Культура» надрукувала статтю Юзефа Лободовського «Проти примар минулого», яка закликала до польсько-українського примирення. У ній було опубліковано й лист молодого семінариста Юзефа Маєвського, який відкрито визнавав право українців на Львів так само, як поляків — на свої західні землі. Для того часу це була майже революційна заява, яка викликала хвилю критики серед польської еміграції.
Юзеф Чапський і Єжи Ґедройць під час Конгресу свободи культури. Берлін, 1950 рік. Джерело: Літературний інститут
З роками ці погляди оформилися у відому концепцію УЛБ — Україна, Литва, Білорусь. Її найповніше сформулював публіцист Юліуш Мєрошевський. Суть була простою: Польща повинна відмовитися від імперських амбіцій щодо своїх східних сусідів і підтримувати їхню незалежність, адже тільки суверенні Україна, Литва та Білорусь можуть стати надійним бар’єром проти російського імперіалізму.
У 1977 році ця ідея отримала ще один важливий прояв — «Декларацію в українській справі», яку підписали польські та російські дисиденти. У документі вони висловили підтримку боротьбі українців за незалежність і засудили радянський колоніалізм. Для свого часу це був винятково сміливий крок.
Єжи Ґедройць із котом Жовтком. Джерело: Літературний інститут
Україна на сторінках «Культури»
Єжи Ґедройць не обмежувався лише політичними деклараціями. Він послідовно відкривав сторінки «Культури» для українських авторів, переконаний, що взаєморозуміння між народами починається зі знайомства з думками одне одного. Саме тому в журналі регулярно друкувалися Богдан Осадчук, Юрій Лавріненко, Юрій Шевельов, Іван Лисяк-Рудницький, Борис Левицький, Іван Кедрин та інші українські інтелектуали. Поруч із ними свої тексти публікували й російські письменники та дисиденти, зокрема Алєксандр Солженіцин і Борис Пастернак. Для Ґедройця було важливо дати слово всім, хто виступав проти комуністичної диктатури, незалежно від національності.
Згодом ця величезна праця отримала продовження у книжкових виданнях. Уже після смерті редактора українське видавництво «Критика» опублікувало збірку матеріалів «Простір свободи. Україна на шпальтах паризької “Культури”», а згодом аналогічне видання побачило світ і в Польщі. Це стало ще одним підтвердженням того, наскільки значне місце українська тема займала у діяльності Літературного інституту.
Єжи Ґедройць із псом Блеком І. На полиці — вирізки з преси, з 1954 року. Мезон-Ляффіт, близько 1956 року. Джерело: Літературний інститут
Україна була присутня не лише на сторінках журналу. Літературний інститут видавав окремі книжки, присвячені українській історії, культурі та визвольному руху. У 1959 році вийшло двомовне видання поеми Юзефа Лободовського «Пісня про Україну», а через десять років — збірка документів про український рух опору в радянській Україні, підготовлена публіцистом Іваном Кошелівцем. Так Ґедройць поступово знайомив польського читача з історією й сучасністю України, яка залишалася майже невідомою за «залізною завісою».
«Розстріляне відродження» і повернення забороненої літератури
Одним із найважливіших українських проєктів Літературного інституту стало видання антології «Розстріляне відродження», упорядкованої Юрієм Лавріненком. У книзі вперше були зібрані твори українських письменників і поетів, знищених або репресованих радянською владою у 1920–1930-х роках.
Ґедройць чудово усвідомлював значення цієї праці. Він писав, що книга не лише збільшила кількість українських передплатників «Культури», особливо в Канаді, а й суттєво вплинула на формування покоління українських шістдесятників. Таким чином видання стало не просто літературною антологією, а важливою подією для української культури.
«Розстріляне відродження». Альманах української прози та поезії 1917–1933 років, упорядкований Юрієм Лавріненком. Джерело: Літературний інститут
Захист українців навіть тоді, коли це було непопулярно
Єжи Ґедройць не боявся виступати на захист українців і в тих випадках, коли це викликало гостру реакцію в польському середовищі. Так сталося у 1958 році після виходу французької телевізійної передачі про Симона Петлюру, де український визвольний рух був представлений як антисемітський за своєю природою.
Редактор особисто написав протест редакції «Культури», у якому виступив проти таких узагальнень і спроб дискредитувати українську боротьбу за незалежність. Одночасно журнал повідомив, що його представники поклали квіти на могилу Симона Петлюри. Для багатьох читачів це був несподіваний і сміливий жест, який ще раз підтвердив принциповість Ґедройця.
Незалежність України — здійснення багаторічної мрії
Упродовж десятиліть Єжи Ґедройць повторював одну й ту саму думку: без незалежної України Польща ніколи не почуватиметься по-справжньому безпечною. На початку 1990-х років ця ідея перестала бути лише політичною концепцією.
Коли Україна проголосила незалежність, редактор із великою радістю написав листа Богдану Осадчуку. Він назвав цю подію історичною і висловив задоволення тим, що Польща першою у світі офіційно визнала українську державу, не чекаючи позиції інших західних країн. Для Ґедройця це було підтвердженням правильності того шляху, який він обрав ще після Другої світової війни.
Єжи Ґедройць. Мезон-Ляффіт, 1990-ті роки. Джерело: Літературний інститут
Останні роки і спадщина
Єжи Ґедройць помер 14 вересня 2000 року у Мезон-Ляффіт. Відповідно до його заповіту, після смерті редактора журнал «Культура» припинив виходити. Такою була його принципова позиція: часопис не мав існувати без людини, яка створила його і визначила його обличчя. Водночас Літературний інститут продовжив роботу як архів, бібліотека й науковий центр, який досліджує та популяризує спадщину свого засновника.
Єжи Ґедройць, Зофія Герц із котом Мінусом і псом Блеком на траві біля будинку «Культури». Джерело: Літературний інститут
Близький друг і багаторічний соратник редактора Богдан Осадчук після його смерті написав, що історичні заслуги Ґедройця виходять далеко за межі польсько-українських відносин. Але саме в цій сфері, наголошував він, майбутні покоління оцінять його внесок як новаторський крок до нового етапу співіснування двох народів.
Сьогодні ім’я Єжи Ґедройця добре відоме і в Україні. У Києві є вулиця, названа на його честь, а також встановлено меморіальну дошку. Це символічне визнання людини, яка задовго до багатьох інших зрозуміла: добросусідство між Україною та Польщею має будуватися не на боротьбі за минуле, а на спільному погляді в майбутнє.
Єжи Ґедройць за роботою у кабінеті. Мезон-Ляффіт, 1994 рік. Джерело: Літературний інститут
Читайте також: у рубриці «Постать дня» ми розповідаємо про українців і українок, які своїми ідеями, талантом і мужністю змінювали історію та залишили вагомий слід у розвитку України й світу.
Наш цікавий телеграм: https://t.me/nns_news
