Іван Дзюба помер 22 лютого 2022 року в Києві, на 91-му році життя — лише за два дні до початку повномасштабного вторгнення росії. Він не побачив цієї війни, та ще пів століття тому попередив про її коріння, показавши, що мова й національна пам’ять — це не дрібниця, а справжня лінія фронту. Сьогодні його головна думка звучить гостріше, ніж будь-коли.
26 липня 1931 року в селі Миколаївка на Донеччині народився хлопець, який став одним із найавторитетніших українських інтелектуалів ХХ століття. Літературознавець, критик, громадський діяч, один із символів руху шістдесятників, Герой України — усе це про Івана Дзюбу. Але насамперед він був людиною, яка не побоялася відкрито сказати те, про що інші мовчали.
Хлопець із Донбасу, який обрав українську культуру
Іван Дзюба народився у робітничій родині на Донеччині. Його дитинство припало на роки війни, а юність — на повоєнну відбудову. Навчався у Сталінському (нині Донецькому) педагогічному інституті, згодом закінчив аспірантуру Інституту літератури імені Тараса Шевченка.
На семінарі робкорівського активу багатотиражки й радіомовлення Київського авіазаводу на базі відпочинку літакобудівників у Конча-Заспі. Крайній праворуч — Іван Дзюба, ліворуч — редактор газети Віктор Граб. 1980 р.
Попри те, що виріс у переважно російськомовному середовищі, саме українська література стала справою всього його життя. Уже в молоді роки він заявив про себе як талановитий літературний критик і швидко став одним із найпомітніших представників покоління шістдесятників — людей, які прагнули повернути українській культурі право на вільний розвиток.
Іван Дзюба з дружиною Мартою, 1960-і роки. Світлина надана Мартою Дзюбою.
Книга, яка стала викликом радянській системі
У 1965 році Іван Дзюба написав працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Спочатку він навіть не планував поширювати її як самвидав. Автор намагався достукатися до керівництва СРСР, сподіваючись, що проблему можна розв’язати шляхом чесної розмови. Але сталося навпаки.
“Інтернаціоналізм чи русифікація?” опубліковане у видавництві “Сучасність”, 1968 року. Дизайн обкладинки Якова Гніздовського. Фото Юлії Кравченко
У своїй книзі Дзюба, спираючись на радянські закони, офіційні документи та навіть праці класиків марксизму, доводив: під гаслами інтернаціоналізму влада проводить послідовну русифікацію неросійських народів, а українська мова й культура поступово витісняються з суспільного життя. Це була не емоційна публіцистика, а холодний, добре аргументований аналіз, який радянська влада так і не змогла спростувати.
Рукопис почав поширюватися самвидавом, а згодом був виданий за кордоном українською, англійською, французькою, італійською та іншими мовами. Для багатьох українців ця книга стала одним із найважливіших текстів про право народу залишатися самим собою.
Арешт за слово
Ще до появи книги Дзюба відкрито протестував проти політичних репресій. У вересні 1965 року під час прем’єри фільму «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» він разом із В’ячеславом Чорноволом та Василем Стусом закликав глядачів виступити проти арештів української інтелігенції. Для радянської влади це стало викликом.
Офіційна світлина КДБ Івана Дзюби перед арештом у 1973 році
У 1972 році Івана Дзюбу заарештували, а наступного року засудили до п’яти років позбавлення волі за «антирадянську діяльність». Через важку форму туберкульозу він міг не пережити таборів. Зрештою його помилували, але роками не дозволяли працювати за фахом. Один із найкращих українських літературознавців був змушений працювати у багатотиражній газеті Київського авіазаводу, залишаючись під постійним контролем радянських спецслужб.
Повернення до незалежної України
Наприкінці 1980-х років ім’я Івана Дзюби знову повернулося в український культурний простір. Праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка десятиліттями поширювалася нелегально, нарешті була надрукована в Україні. Те, за що ще недавно переслідували, стало предметом відкритої суспільної дискусії.
Після проголошення незалежності України Дзюба став одним із моральних авторитетів держави. Він очолював Міністерство культури, був академіком НАН України, співголовою Головної редакційної колегії «Енциклопедії сучасної України», лауреатом Шевченківської премії та Героєм України. Але навіть отримавши найвищі державні відзнаки, залишався насамперед інтелектуалом, який вірив, що майбутнє країни залежить не лише від політики, а й від культури, освіти та мови.
Чому його слова виявилися пророчими
Коли Іван Дзюба писав про небезпеку русифікації, багато хто вважав його погляди перебільшенням. Минули десятиліття, і стало очевидно, що боротьба за українську мову, історичну пам’ять та власну ідентичність була не питанням культурних уподобань, а питанням існування держави.
Іван Дзюба (другий зліва) у колі учасників Міжнародного конгресу україністів у Донецьку (2005р.) Поруч Дзюби теж лауреат Шевченківської премії Микола Жулинський, а донецькі митці Василь Рябенький і Василь Василенко отримають найвищу державну премію в 2014 році
Саме тому після початку російської агресії багато читачів знову звернулися до його праці. Вона допомагає зрозуміти, що війна почалася не у 2022 році й навіть не у 2014-му. Її передумови формувалися десятиліттями — через спроби позбавити українців права бути собою.
Постать дня: Іван Дзюба
22 лютого 2022 року Іван Дзюба пішов із життя, не доживши лише два дні до повномасштабного вторгнення росії. Він не побачив війни, але ще понад пів століття тому пояснив, чому вона стала можливою.
Його найвідоміша праця була не лише про мову. Вона була про свободу, гідність і право народу зберігати власну ідентичність. Саме тому сьогодні Івана Дзюбу згадують не лише як літературознавця чи дисидента, а як одного з тих українських мислителів, які змогли побачити майбутні загрози задовго до того, як вони стали реальністю.
Читайте також: у рубриці «Постать дня» ми розповідаємо про українців і українок, які своїми ідеями, талантом і мужністю змінювали історію та залишили вагомий слід у розвитку України й світу.
Наш цікавий телеграм: https://t.me/nns_news
