У 1950-х роках у канадському Торонто літній український генерал відкривав старі військові скрині. Усередині лежали пожовклі накази, карти бойових операцій, фотографії, листування старшин, особові документи вояків Армії Української Народної Республіки. Для сторонньої людини це були лише старі папери. Для Михайла Садовського — свідчення того, що Україна вже мала власне військо, власних командирів і власну боротьбу за незалежність.
Минуло понад тридцять років після поразки Української революції. Більшість її учасників уже роз’їхалася по світу, багато хто помер, а в Радянському Союзі про Армію УНР або мовчали, або згадували її виключно як «ворогів революції». Здавалося, що разом із людьми зникне й пам’ять про ті події.
Михайло Садовський (З архіву благодійного фонду “Героїка”)
Саме тоді Садовський зробив справу, яка згодом виявилася не менш важливою, ніж його військова служба. У Канаді він заснував Український воєнно-історичний інститут, створив Музей українського війська та відновив видання збірника «За державність» — одного з найавторитетніших військово-історичних видань української еміграції. На його сторінках друкували документи, спогади, бойові звіти та дослідження, які інакше могли бути втрачені назавжди.
Сьогодні історики, досліджуючи Українську революцію 1917–1921 років, регулярно звертаються до цих видань. Значною мірою саме завдяки праці Михайла Садовського вдалося зберегти документи про боротьбу Армії УНР для наступних поколінь. Він не був найвідомішим українським генералом, але став людиною, яка допомогла вберегти від забуття історію українського війська.
Від київського кадета до офіцера фронту
Садовський Михайло Вікентійович
Михайло Вікентійович Садовський народився 29 липня 1887 року в Києві. Відомостей про його родину збереглося небагато. Майбутній військовик навчався у Володимирському кадетському корпусі — одному з найпрестижніших військових навчальних закладів міста. Після цього закінчив Київське піхотне юнкерське училище, отримавши офіцерський чин у 1912 році.
Свою військову службу він розпочав у 167-му піхотному Острозькому полку Російської імператорської армії, який дислокувався в Черкасах. Уже за два роки розпочалася Перша світова війна. Як і тисячі українців, які тоді служили в російській армії, Садовський опинився на фронті. За бойову службу був відзначений кількома військовими нагородами Російської імперії.
Події 1917 року кардинально змінили долю багатьох офіцерів. Після падіння Російської імперії перед ними постало питання вибору: залишатися в старій військовій системі чи долучитися до створення українських збройних сил. Наприкінці 1917 року Михайло Садовський перейшов на службу до українського війська. Саме з цього моменту розпочався найважливіший етап його життя — служба Українській Народній Республіці.
У штабі Армії УНР
Садовський Михайло Вікентійович (Архів ОУН в УІС – Лондон.)
Коли наприкінці 1917 року Михайло Садовський перейшов на службу до українського війська, молода Українська Народна Республіка лише починала створювати власні збройні сили. Після розпаду Російської імперії необхідно було практично з нуля формувати військове управління, розробляти систему комплектування, вести кадрову роботу та забезпечувати взаємодію між численними військовими частинами.
Саме в цій сфері Садовський проявив себе найбільше. Він служив старшиною Головної шкільної управи Генерального штабу, а згодом очолив персональний відділ і канцелярію Головної мобілізаційно-персональної управи Військового міністерства УНР. У 1919–1920 роках працював у похідній канцелярії Військового міністерства при Ставці Головного Отамана.
Для сучасного читача така служба може здатися другорядною. Насправді ж у роки безперервних бойових дій саме штаб забезпечував функціонування армії. Через його канцелярії проходили накази, кадрові призначення, мобілізаційні документи, службове листування та звіти. Коли уряд УНР був змушений постійно змінювати місце перебування, а фронт безперервно рухався, ця робота вимагала не меншої відповідальності, ніж командування бойовими підрозділами.
Садовський працював у структурі військового міністерства в один із найважчих періодів існування Української Народної Республіки. Протягом 1919 року українська армія одночасно протистояла більшовицьким військам, Добровольчій армії генерала Антона Денікіна та змушена була діяти в умовах гострої нестачі зброї, амуніції, транспорту й людських ресурсів. Попри це військове керівництво продовжувало функціонувати, а державний апарат — працювати.
Документальних свідчень про особисті стосунки Михайла Садовського із Симоном Петлюрою майже не збереглося. Водночас відомо, що, працюючи в похідній канцелярії Військового міністерства при Ставці Головного Отамана, він входив до кола штабних старшин, які забезпечували діяльність найвищого військового керівництва УНР. Його обов’язки були насамперед адміністративними й організаційними, а не командними.
Поразка, після якої він не склав зброї
Управа Комітету допомоги біженцям з України. Сидять (зліва направо): Антін Коршнівський, Михайло Садовський, Шевчук. Стоять: Варфоломій Євтимович, В. Костейчук, Бігун. 1924 рік
Наприкінці 1920 року Армія УНР після виснажливих боїв перейшла річку Збруч і була інтернована на території Польщі. Для більшості українських військовиків це означало початок життя в таборах, невизначеність і вимушену еміграцію. Проте навіть у цих умовах багато старшин не вважали свою справу завершеною.
Серед них був і Михайло Садовський. Уже в польських таборах він активно долучився до діяльності ветеранських, благодійних і культурних організацій. Після виходу з таборів оселився спочатку в Каліші, а згодом у Варшаві, де став одним зі співзасновників Українського воєнно-історичного товариства. Саме тоді почалася справа, якій він присвятить наступні десятиліття свого життя, — збереження історії українського війська.
Людина, яка не дозволила забути Армію УНР
На початку 1920-х років більшість колишніх вояків Армії УНР жила в непростих умовах. Хтось залишився в таборах для інтернованих, хтось шукав роботу, інші намагалися облаштувати життя на чужині. Проте поряд із повсякденними труднощами виникла ще одна проблема — збереження пам’яті про українське військо.
Документи штабів були розпорошені, спогади очевидців існували лише в рукописах або взагалі залишалися невиданими. У радянській Україні дослідження історії Армії УНР було фактично неможливим, а більшість її учасників офіційна історіографія називала «ворогами радянської влади». За таких умов саме українська політична еміграція взяла на себе завдання зберегти документи та свідчення учасників визвольних змагань.
Михайло Садовський (у центрі першого ряду) серед українських військових діячів у Варшаві. У першому ряду зліва — інженер Євген Плющ, праворуч — полковник Микола Садовський. Варшава, осінь 1934 року. Фото з архіву інженера, підполковника Данила Лимаренка
Михайло Садовський став одним із тих, хто перетворив цю справу на головну працю свого життя. Після переїзду до Польщі він долучився до створення Українського воєнно-історичного товариства, яке об’єднало колишніх старшин і військових істориків. Товариство поставило перед собою мету збирати документи, публікувати спогади учасників бойових дій, досліджувати перебіг Української революції та популяризувати історію українського війська. Згодом Садовський очолив організацію.
Найвідомішим проєктом товариства став щорічний збірник «За державність», відповідальним редактором якого був Михайло Садовський. Перші випуски почали виходити у Каліші в 1932 році. На його сторінках друкувалися не художні спогади, а ґрунтовні дослідження, документи, бойові звіти, карти, архівні матеріали та спогади безпосередніх учасників визвольних змагань. Для багатьох подій Української революції саме ці збірники стали першими серйозними науковими публікаціями.
Редакторська робота вимагала значно більшого, ніж просто підготовка текстів до друку. Потрібно було розшукувати колишніх старшин, листуватися з ними, перевіряти факти, збирати документи, впорядковувати матеріали та знаходити кошти на видання. Для української еміграції, яка не мала власної державної підтримки, це було непростим завданням. Проте збірник виходив регулярно й поступово став одним із найавторитетніших військово-історичних видань української діаспори.
Після Другої світової війни життя Михайла Садовського знову змінилося. Спочатку він опинився в Німеччині, а 1952 року переїхав до Канади. Там він не полишив своєї справи. У Торонто заснував Український воєнно-історичний інститут, відновив видання збірника «За державність» та організував Музей українського війська. Його діяльність уже була спрямована не лише на ветеранів Армії УНР, а й на молодше покоління українців у діаспорі, яке мало знати історію боротьби за незалежність своєї держави.
Сам Михайло Садовський не залишив після себе гучних політичних маніфестів чи відомих книжок. Натомість він десятиліттями створював основу, на якій могли працювати інші історики. Багато документів, надрукованих у збірнику «За державність», і сьогодні залишаються важливими джерелами для дослідників Української революції 1917–1921 років.
Чому ім’я Михайла Садовського знають небагато українців
Генерал М.Садовський нагороджує Як.Пиндика Хрестом Симона Петлюри на виставці в Гамільтоні. 1963 рік
На відміну від Симона Петлюри, Марка Безручка чи Михайла Омеляновича-Павленка, Михайло Садовський не був полководцем, ім’я якого пов’язують із конкретними битвами. Його служба проходила переважно у штабах і військовому міністерстві, а найбільший внесок він зробив уже після завершення бойових дій. Саме тому його ім’я рідко зустрічається в популярних виданнях з історії Української революції.
Довгі десятиліття про Садовського майже не згадували й з іншої причини. Після встановлення радянської влади дослідження діяльності Армії УНР фактично опинилися під забороною. Праці, які видавали українські емігранти, не перевидавалися в Україні, а імена їхніх авторів залишалися відомими лише вузькому колу дослідників та українській діаспорі. Лише після відновлення незалежності України історики отримали можливість повернути до наукового обігу чимало документів і публікацій, які десятиліттями зберігалися за кордоном.
Сьогодні збірники «За державність», редаговані Михайлом Садовським, продовжують використовувати дослідники. У них містяться документи, спогади та матеріали, які нерідко не мають аналогів в інших архівних зібраннях. Для істориків це не просто книги, а важливі першоджерела, що дозволяють відтворити події Української революції та історію Армії УНР.
Спадщина, яка пережила свого творця
Могила Михайла Садовського на цвинтарі Проспект в Торонто, Канада.
Михайло Садовський помер 29 липня 1967 року в Торонто, де й був похований. До останніх років життя він залишався активним діячем української військово-історичної спільноти, продовжуючи працювати над збереженням пам’яті про визвольні змагання.
Історія часто запам’ятовує тих, хто вигравав битви або очолював держави. Значно рідше вона згадує людей, які зберігали документи, систематизували спогади та робили все, щоб пам’ять про ці події не зникла. Без їхньої праці наступні покоління знали б про минуле значно менше.
Михайло Садовський належав саме до таких людей. Він не залишив після себе легенд про героїчні атаки чи блискучі перемоги. Його спадщиною стали архіви, книги, музейні колекції та десятки років кропіткої роботи, яка дозволила зберегти історію українського війська в час, коли на батьківщині її намагалися стерти.
Коли Україна відновила незалежність у 1991 році, виявилося, що ця праця не була марною. Документи, які збирали й публікували українські військові історики в еміграції, стали основою для нових досліджень і допомогли повернути із забуття багато сторінок визвольної боротьби початку ХХ століття.
Саме тому Михайла Садовського варто пам’ятати не лише як генерала-хорунжого Армії УНР, а й як людину, яка зуміла зберегти її історію для майбутніх поколінь українців.
Читайте також: у рубриці «Постать дня» ми розповідаємо про українців і українок, які своїми ідеями, талантом і мужністю змінювали історію та залишили вагомий слід у розвитку України й світу.
Наш цікавий телеграм: https://t.me/nns_news
