Він міг залишитися військовим, адже був нагороджений за хоробрість і мав перспективу офіцерської кар’єри. Але обрав інший фронт – українську сцену. Микола Садовський став одним із творців професійного українського театру, першим відкрив стаціонарний український театр у Києві, пережив переслідування, цензуру, довгі гастролі та політичні потрясіння. Його життя стало історією боротьби за право українців чути рідне слово зі сцени.
Коли одна родина змінила історію української культури
Історія Миколи Садовського дивує ще до того, як він уперше вийшов на сцену. Він народився у великій родині Тобілевичів, яка згодом стала справжнім феноменом української культури.
Уявити таке складно навіть сьогодні. Четверо дітей із однієї сім’ї назавжди увійшли до історії українського театру. Сам Микола став Садовським. Його брат Іван увійшов у літературу як Карпенко-Карий, Панас став Саксаганським, а сестра Марія – Садовською-Барілотті. Кожен із них обрав сценічне ім’я, але всі разом вони створили фундамент професійного українського театру.
Навіть їхній батько, Карпо Тобілевич, мимоволі залишив слід в історії. Саме він став прототипом знаменитого Мартина Борулі — героя п’єси, яку написав Іван Карпенко-Карий, а головну роль у ній блискуче виконав Микола Садовський.
Мабуть, саме в такому середовищі й народжується відчуття, що театр — це не професія, а покликання.
Від поля бою до театральних підмостків
Микола Садовський
Молодість Миколи Садовського могла скластися зовсім інакше.
Не завершивши навчання, він добровольцем вирушив на російсько-турецьку війну. За мужність у боях під Шипкою був нагороджений Георгіївським хрестом і навіть отримав шанс стати офіцером.
Здавалося б, попереду чекала військова кар’єра.
Та саме під час служби сталася подія, яка визначила все його життя. У Бендерах він почав грати в аматорському театрі. Там же познайомився з молодою актрисою Марією Адасовською, яка невдовзі стане легендарною Марією Заньковецькою.
Іноді одна зустріч змінює долю людини. Для Садовського саме театр виявився сильнішим за військову службу.
Після демобілізації він уже не повернувся до армії. Замість казарм були репетиції, замість стройового плацу — сцена, замість командирів — режисери й драматурги.
Людина, яка будувала український театр майже з нуля
Наприкінці XIX століття український театр існував буквально всупереч обставинам. Вистави постійно стикалися з цензурою, гастролі вимагали виснажливих переїздів, а українське слово нерідко викликало підозру чиновників.
Саме в цей непростий час Садовський стає одним із тих, хто не просто грає на сцені, а створює нову театральну систему.
Він працює поруч із Марком Кропивницьким, Михайлом Старицьким, братами Карпенком-Карим і Саксаганським. Згодом організовує власну трупу, яка подорожує Україною, Польщею, Молдовою та Кавказом.
Та найбільша його перемога чекала попереду.
1906 року разом із Марією Заньковецькою він створює пересувний театр, який уже наступного року переїжджає до Києва. Саме цей колектив став першим стаціонарним українським театром.
Сьогодні це здається звичайною культурною подією. Насправді ж тоді це був майже політичний виклик. Українська сцена вперше отримала постійний дім, а українські актори — можливість працювати не лише в нескінченних гастролях.
Саме тому ім’я Миколи Садовського назавжди залишилося серед тих людей, які фактично створили український професійний театр.
Микола Садовський у кінці 1880-х
Подорож, яку актори пам’ятали все життя
На початку 1907 року трупа Садовського вирушила до Кам’янця-Подільського.
Сьогодні така поїздка займає кілька годин. Тоді ж вона перетворилася на справжнє випробування.
Залізниця ще не доходила до міста. Останню частину шляху довелося долати кінними підводами через глибокий сніг і лютий мороз.
У багатьох акторів навіть не було теплого одягу.
Тоді Садовський наказав відкрити театральні скрині з костюмами. Свити, кожухи, жупани, чумарки — усе, що можна було вдягнути, він роздав артистам, щоб урятувати людей від холоду.
Та й цього виявилося замало.
Дорога нагадувала нескінченне море заметів. Санки перекидалися, люди випадали просто в сніг, жінок мучила справжня морська хвороба від постійної хитавиці, а подорож, яка сьогодні здається романтичною пригодою, тоді легко могла завершитися трагедією.
Проте вони все ж дісталися Кам’янця.
Попереду на них чекали не лише аншлаги й захоплені глядачі, а й нове протистояння — уже не зі стихією, а з людьми, які прагнули будь-що не допустити український театр до сцени.
Український театр проти чорносотенців
Кам’янець-Подільський зустрів трупу тепло. Попри те, що в місті вже виступали російські артисти, українські вистави збирали повні зали. Місцеве українське громадянство підтримувало театр, а нещодавно створена «Просвіта» допомагала поширювати українську культуру.
Але популярність мала й інший бік.
Панас Саксаганський, Микола Садовський та Марія Заньковецька
Одного дня Садовський прийшов до театру і побачив відразу дві афіші на одну й ту саму дату. Представники чорносотенних організацій заявили, що саме вони мають право проводити того дня свою виставу, а український театр повинен поступитися.
Погрози звучали відкрито. Якщо Садовський не відмовиться від показу, виставу просто зірвуть.
Здавалося, конфлікту вже не уникнути.
Саме тоді сталося те, що режисер запам’ятав на все життя.
Почувши суперечку, до нього підійшли студенти духовної семінарії. Молоді хлопці заявили, що готові прийти кількома сотнями й захистити українську виставу від будь-яких провокацій.
Ця несподівана підтримка швидко остудила запал противників. Замість погроз вони почали торгуватися, погодившись відмовитися від своїх претензій за грошову компенсацію.
Садовський свідомо пішов на цей крок. Він розумів, що кілька десятків карбованців значно менша ціна, ніж можливі сутички або заборона української вистави.
Для нього головним було інше — щоб піднялася завіса і українське слово прозвучало зі сцени.
Коли театр став частиною української державності
Минуло дванадцять років.
1919-го Кам’янець-Подільський став тимчасовою столицею Української Народної Республіки. Разом із урядом до міста прибували письменники, митці, музиканти, театральні колективи.
Серед них знову був Микола Садовський.
Для багатьох юнаків, які ніколи раніше не бачили професійного театру, його приїзд став справжнім відкриттям.
Саме так згадував ті події літературознавець Григорій Костюк. Він описував, як купив найдешевший квиток на гальорку, але почувався найщасливішою людиною в театрі.
На сцені оживала історія України.
У виставі «Про що тирса шелестіла» Садовський виконував роль Івана Сірка. Разом із Марією Малиш-Федорець вони створили настільки сильні образи, що глядачі переживали кожну сцену, мов власну долю.
Після фіналу зал вибухнув оваціями.
Люди довго не відпускали артистів, засипали сцену квітами, а сам виступ став однією з найяскравіших культурних подій тодішнього Кам’янця.
У ті непрості роки театр був значно більшим, ніж мистецтво. Він допомагав людям не втрачати віру в існування української держави й культури.
Людина, яка вміла все
Миколу Садовського часто називають актором, але це лише частина правди.
Він був режисером, організатором театральних колективів, співаком із чудовим голосом, перекладачем, педагогом і автором спогадів.
Він перекладав українською мовою твори Миколи Гоголя, Антона Чехова, Льва Толстого, Олександра Островського та інших класиків. Працював над лібрето опер, виховав цілу плеяду українських артистів і до останніх років життя залишався відданим сцені.
Навіть після вимушеної еміграції він не припинив працювати. Очолював театр на Закарпатті, жив у Празі, а згодом повернувся до радянської України, де знову виходив на сцену й працював режисером.
Його життя змінювали війни, революції, падіння держав і кордонів. Незмінним залишалося лише одне — український театр.
Постать, без якої український театр був би іншим
Микола Садовський прожив сімдесят шість років і став свідком надзвичайно складної епохи.
Він міг залишитися військовим, але обрав сцену. Міг шукати спокійного життя, але десятиліттями їздив із гастролями бездоріжжям, переживав цензуру, політичний тиск і боротьбу за право українців чути рідну мову.
Його ім’я сьогодні стоїть поруч із Марком Кропивницьким, Іваном Карпенком-Карим, Панасом Саксаганським і Марією Заньковецькою. Разом вони створили театр, який став основою сучасного українського сценічного мистецтва.
Микола Садовський довів власним життям: театр здатен бути не лише місцем розваг. Він може стати мовою нації, пам’яттю поколінь і тихою, але надзвичайно сильною зброєю у боротьбі за власну культуру.
Читайте також: у рубриці «Постать дня» ми розповідаємо про українців і українок, які своїми ідеями, талантом і мужністю змінювали історію та залишили вагомий слід у розвитку України й світу.
Наш цікавий телеграм: https://t.me/nns_news
