Коли у 1945 році для більшості людей війна закінчилася, для Олега Штуля вона лише змінила форму.
Він уже пройшов окупацію, підпілля, арешт гестапо, концтабір Заксенгаузен і розлуку з рідною землею. Попереду були десятиліття життя в еміграції. Здавалося б, можна було почати все спочатку, знайти роботу, облаштувати побут і забути про політику.
Але він обрав інший шлях — зробити вигнання ще одним фронтом боротьби за незалежність України. Саме тому його ім’я десятиліттями залишалося одним із найбільш небажаних для радянських спецслужб.
Олег Штуль-Жданович
Син священника, який змалку зростав у проукраїнській атмосфері
Олег Штуль народився 14 липня 1917 року в родині православного священника Данила Штуля на Житомирщині. Через активну українську позицію батька сім’я неодноразово змінювала місце проживання, що ще в дитинстві навчило майбутнього діяча: за українські переконання доводиться платити.
Малий Олег Штуль у с. Жиричі, нині Ратнівський район Волинської області, 1922 рік
Навчався він у Кременецькій семінарії — закладі, який виховав цілу плеяду майбутніх борців за незалежність України. Згодом вступив до Варшавського університету, де вивчав історію та українську філологію, активно друкувався в українській пресі та долучився до громадського життя. Саме тоді сформувалися його політичні погляди.
Родина Штулів, фото початку 1920-х років. Олег біля матері Антоніни, брат Василь з батьком Данилом
Поруч із Телігою, Ольжичем і Донцовим
У молоді роки Штуль входив до найближчого кола українських інтелектуалів-націоналістів. Він працював разом із Олегом Ольжичем, співпрацював із Дмитром Донцовим, а поетеса Олена Теліга навіть присвятила йому цикл сонетів «Напередодні». Для цього покоління слово було не меншою зброєю, ніж рушниця. Саме тому Штуль однаково серйозно ставився і до політичної роботи, і до написання історичних праць.
У 1940 році вийшов його короткий нарис історії України «Віки говорять». Книжка була надрукована ще під час війни, а пізніше перевидавалася вже у Франції. Для автора історія була не просто наукою — вона мала виховувати українців і пояснювати, чому боротьба за державу триває століттями.
Олег Штуль і Тарас Бульба-Боровець у США, 1967 рік
Війна, підпілля і Заксенгаузен
Після початку німецько-радянської війни Олег Штуль повернувся в Україну у складі похідної групи ОУН(м). Він працював у Києві, займався організаційною діяльністю, викладав історію, а пізніше став представником Проводу українських націоналістів при штабі Української народно-революційної армії Тараса Бульби-Боровця. Саме тоді з’явився його військовий псевдонім — сотник Жданович.
Наприкінці 1943 року він разом із Тарасом Бульбою-Боровцем вирушив на переговори з німцями до Рівного. Замість переговорів обох заарештували й відправили до концтабору Заксенгаузен. Там опинилися й інші українські політичні діячі, серед яких Степан Бандера, Андрій Мельник та Ярослав Стецько. Навіть за колючим дротом вони продовжували сперечатися про майбутнє України та шляхи визвольної боротьби.
Весілля Олега Штуля і Катерини Кобилко. Госляр, 1945 рік
Олег Штуль-Жданович після війни не склав зброї
Після звільнення із Заксенгаузена Штуль опинився в американській зоні окупації Німеччини. Багато українців тоді намагалися просто вижити, однак він майже одразу повернувся до політичної роботи. Саме в таборах переміщених осіб він одружився з Катериною Кобилко, яка стала його найближчою підтримкою на все життя.
Згодом Олег Штуль переїхав до Парижа, де очолив газету «Українське слово». Це було набагато більше, ніж редакторська робота. Газета стала інформаційним центром української діаспори, а сам Штуль активно видавав книги, перекладав українських авторів французькою мовою, підтримував вихід праць про Україну для західного читача. Він чудово розумів: якщо світ не знатиме про українців, їхню історію знову напишуть інші.
Він підтримував українських дисидентів задовго до Незалежності
Особливу увагу Штуль приділяв тим, хто залишався в радянській Україні. Через видавництва української еміграції друкувалися праці В’ячеслава Чорновола, Євгена Сверстюка, Валентина Мороза, Дмитра Шумука та інших дисидентів. Він уважно стежив за подіями в УРСР і вважав, що боротьба має вестися не лише зброєю, а й книгою, словом та інформацією.
Олег Штуль із дітьми у Андрія Мельника. Люксембург 1962 рік
Саме тому після смерті Андрія Мельника у 1965 році його обрали Головою Проводу українських націоналістів. На цій посаді він намагався об’єднати численні українські організації за кордоном, часто нагадуючи, що внутрішні суперечки лише послаблюють спільну справу.
Він передбачив, що боротьба триватиме не лише на полі бою
Ще у своїй праці «Віки говорять» Олег Штуль писав, що Україна століттями залишається бар’єром проти експансії Москви. Він вважав, що майбутні конфлікти точитимуться не лише військовими засобами, а й у сфері культури, інформації, пропаганди та релігії. Ці думки сьогодні звучать напрочуд сучасно.
Він також застерігав, що Кремль використовуватиме православну церкву як інструмент політичного впливу та русифікації. Такі оцінки були зроблені ще в 1960-х роках, задовго до подій сучасної російсько-української війни.
Родина, яку розділила історія
Доля сім’ї Штулів стала символом трагедії цілого покоління українців. Молодший брат Василь загинув у роки війни. Батько-священник після приходу радянської влади зазнав репресій. Вони листувалися під пильним контролем КДБ, але більше так і не побачилися. Після смерті батька Олег залишився далеко від рідної землі, яку вже не зміг відвідати.
Олег Штуль разом з онуком Олексою, 1972 рік
Людина, яка вірила в перемогу, навіть коли вона здавалася неможливою
Олег Штуль помер 4 листопада 1977 року в Торонто після тривалої боротьби з раком. Його поховали у Саут-Баунд-Бруку в США поруч із багатьма діячами українського визвольного руху.
Олег Штуль у Торонто, 1967 рік
За п’ятнадцять років до проголошення незалежності України він написав слова, які сьогодні сприймаються майже як заповіт:
«Боротьба триває. І вона триватиме аж до перемоги… Побачить її Київ — Золотоверхий наш натхненник».
Олег Штуль не дочекався 1991 року. Але вся його діяльність — від підпілля до редакції «Українського слова» в Парижі — була присвячена саме тій Україні, яка зрештою стала незалежною. Саме тому його життя є історією людини, яка навіть у вигнанні не припинила боротися за свою державу.
Вам також буде цікаво: Постать дня. Роман Шухевич. Командир, якого боялася радянська імперія, а його ім’я й сьогодні багатьом не дає спокою
Наш Telegram: https://t.me/nns_news
