У друкарні Києво-Печерської лаври панувала незвична тиша. Після майже тридцяти років виснажливої праці на дерев’яний стіл лягли ще теплі аркуші книги, на яку чекали покоління книжників. Вона не розповідала про битви, не прославляла правителів і не містила захопливих історій. Але саме ця праця мала змінити українську культуру більше, ніж багато гучних подій свого часу.
У 1627 році світ побачив «Лексикон словенороський» — книгу, яка вперше пояснила тисячі незрозумілих церковнослов’янських слів живою мовою, зрозумілою українцям. Для сучасників вона стала справжнім ключем до книжної мудрості, а для історії — першим великим друкованим словником України. Через століття дослідники назвуть її однією з найвидатніших пам’яток української лексикографії.
За цією титанічною працею стояла людина, ім’я якої сьогодні незаслужено відоме лише вузькому колу істориків і філологів. Памво Беринда був не просто укладачем словника. Він став одним із тих, хто допоміг зберегти українське слово в добу, коли наша культура перебувала під потужним чужоземним впливом, а друкована книга була справжньою зброєю у боротьбі за освіту, віру та національну самобутність.
Книжник, про якого історія залишила надто мало слідів
Памво Беринда
Попри величезний внесок у розвиток української культури, біографія Памва Беринди й досі сповнена загадок. Він не залишив мемуарів, не розповідав про власне життя і майже ніколи не ставив себе в центр своїх творів. Навіть під окремими працями можна побачити лише загадкову монограму «ПБМ», яку дослідники розшифровують як «Памво Беринда — монах» або «майстер». Через це його життєпис довелося буквально відновлювати по крихтах — за передмовами до книг, післямовами, віршами, друкарськими записами та архівними документами.
Вважається, що майбутній мовознавець народився приблизно між 1550 і 1560 роками в селі Чайковичі на Самбірщині. У миру він мав ім’я Павло, а після прийняття чернецтва став Памвом. Де саме здобував освіту, достеменно невідомо. Історики називають Львівську братську школу, монастирі Покуття, а деякі навіть припускають його навчання на православному Сході. Проте всі джерела сходяться в одному: Беринда був людиною виняткової освіченості, яка досконало знала мови, володіла друкарською справою та мистецтвом гравюри.
Саме ці знання відкрили перед ним двері до одного з найвідоміших культурних осередків України. Там він розпочне справу, яка прославить його на віки, хоча сам Памво Беринда навряд чи думав про власне безсмертя. Він просто хотів, щоб українці краще розуміли слово, написане в книгах.
Від львівської друкарні до Києво-Печерської лаври
Друкарня Гедеона Балабана, якою керував Памво Беринда
Перші достовірні згадки про Памва Беринду з’являються наприкінці XVI століття. Уже тоді він був відомим друкарем, гравером і знавцем книжної справи. Його талант помітили у Львові, де він працював разом із єпископом Гедеоном Балабаном. Саме тут Беринда долучився до видання богослужбових книг, опановуючи не лише друкарське ремесло, а й мистецтво художнього оформлення. Його гравюри прикрашали видання, а уважність до кожного слова поступово перетворювалася на головну справу всього життя.
На початку XVII століття його ім’я вже добре знали серед православних книжників. Беринда працював у Стрятинській та Крилоській друкарнях, а після смерті Гедеона Балабана продовжив видавничу діяльність разом із його сином Федором. Саме в цей період він дедалі гостріше усвідомлював проблему, з якою стикалися майже всі читачі церковних книг: люди дедалі менше розуміли мову, якою вони були написані.
Памво Беринда (2 пол. XVI ст. – 1632)
Згодом Памво Беринда переїхав до Києва, де розпочав роботу в друкарні Києво-Печерської лаври — одному з найбільших інтелектуальних центрів тогочасної України. Тут він був не лише друкарем. Він працював редактором, перекладачем, гравером, коректором, писав передмови та післямови до видань, створював вірші, оформлював книги й допомагав готувати їх до друку. Фактично Беринда був універсальним майстром, без якого важко уявити роботу лаврської друкарні першої половини XVII століття.
Тридцять років заради однієї книги
Та найбільшу частину свого життя Памво Беринда присвятив праці, про яку майже ніхто не знав. Паралельно з роботою у друкарнях він занотовував незрозумілі слова, порівнював різні рукописи, звіряв значення, шукав найточніші відповідники живою українською мовою. Це була копітка робота, яка тривала не місяці й навіть не роки.
Лексикон словенороський Памви Беринди (Наукове видання 1961 року)
За підрахунками дослідників, над своїм словником Беринда працював майже три десятиліття. У результаті з’явилася книга, що містила близько семи тисяч словникових статей. Вона пояснювала церковнослов’янські слова українською книжною мовою того часу, а також містила тлумачення власних назв, географічних термінів і понять, які зустрічалися у Святому Письмі та богослужбових книгах. Для XVII століття це була праця колосального масштабу.
У 1627 році «Лексикон словенороський, імен тлумачення» нарешті вийшов друком у Києво-Печерській лаврі. Книга швидко поширилася далеко за межі України. Нею користувалися в школах, монастирях, друкарнях, вона допомагала читати й розуміти богословські тексти, а згодом стала зразком для укладачів інших словників у Східній Європі.
Беринда навряд чи міг уявити, що через чотири століття його працю називатимуть одним із фундаментів української лексикографії. Але саме так і сталося. Книга, створена для того, щоб пояснювати слова сучасникам, пережила свою епоху й сама стала безцінною пам’яткою української історії.
Людина, яка випередила свій час
На початку XVII століття словники ще не були звичними книгами. Для більшості людей вони здавалися зайвою розкішшю, адже навчання залишалося привілеєм небагатьох. Проте Памво Беринда дивився значно далі за своїх сучасників. Він розумів: якщо людина не може зрозуміти написане, то знання залишаються недосяжними. Саме тому його «Лексикон» був не просто довідником. Він став містком між церковнослов’янською книжною традицією та живою мовою українців.
Пам’ятник П. Беринді в Єзуполі
Це була справжня наукова праця. Беринда не обмежувався простим перекладом слів. Він пояснював їхнє значення, добирав зрозумілі відповідники, подавав тлумачення біблійних імен, географічних назв, історичних понять. Для багатьох термінів він використовував слова, які побутували саме на українських землях, завдяки чому сьогодні дослідники можуть простежити розвиток української мови кількасотлітньої давності.
Недарма історики називають «Лексикон словенороський» не лише словником, а й своєрідною енциклопедією свого часу. Він містив величезний пласт знань про культуру, релігію, історію та побут, а тому швидко став незамінною книгою для освічених людей. Його використовували священники, викладачі братських шкіл, друкарі, письменники та студенти, а окремі статті ще довго переписували вручну й цитували в інших працях.
Останні роки та спадщина, що пережила століття
Останні роки життя Памво Беринда провів у Києво-Печерській лаврі, продовжуючи працювати над книгами та друкарськими проєктами. Він залишався одним із найавторитетніших книжників монастиря, хоча його здоров’я вже погіршувалося. Помер Беринда у 1632 році й був похований на території лаври — місця, де створив свою головну працю.
Його смерть не означала завершення історії «Лексикона». Навпаки, книга почала жити власним життям. Нею користувалися ще багато десятиліть після смерті автора. Вона стала взірцем для наступних словників, а її матеріали використовували мовознавці не лише в Україні, а й в інших країнах Східної Європи. Саме тому Памва Беринду справедливо вважають одним із засновників української лексикографії.
Минуло майже чотири століття, але його праця не втратила свого значення. Для мовознавців вона є безцінним джерелом знань про українську мову XVII століття. Для істориків — свідченням високого рівня української науки й книгодрукування. А для всіх нас — нагадуванням про те, що майбутнє народу починається зі слова.
Памво Беринда не командував військами, не очолював державу й не здобував гучних перемог на полі бою. Його зброєю були чорнило, друкарський верстат і невтомна праця. Проте саме завдяки таким людям народжується культура, формується національна пам’ять і зберігається мова. І поки українці відкривають словники, вивчають рідне слово та цінують власну історію, справа Памва Беринди продовжує жити.
Меморіальна дошка Памву Беринді на Духовій Криниці
Чому ми згадуємо Памва Беринду сьогодні
Памво Беринда не залишив після себе гучних політичних маніфестів чи військових перемог. Його спадщина — це книга, яка допомогла зберегти й упорядкувати українське слово в одну з найскладніших епох нашої історії. Саме завдяки таким людям формувалася українська книжна традиція, без якої неможливо уявити розвиток освіти, науки й культури.
Через майже чотири століття його «Лексикон словенороський» залишається не лише пам’яткою друкарства, а й символом наполегливої праці заради майбутніх поколінь. Адже мова живе доти, доки є люди, готові її берегти.
Читайте також: у рубриці «Постать дня» ми розповідаємо про українців і українок, які своїми ідеями, талантом і мужністю змінювали історію та залишили вагомий слід у розвитку України й світу.
Наш цікавий телеграм: https://t.me/nns_news
