Сергій Параджанов 4 вересня 1965 року прийшов до київського кінотеатру «Україна» на прем’єру свого нового фільму. У залі зібралися актори, письменники, чиновники, кінематографісти й сотні глядачів. Ніхто ще не знав, що цього вечора почнеться історія, яка змінить життя режисера і стане одним із символів українського шістдесятництва.
Після початку показу на сцену вийшли Іван Дзюба, Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл. Вони закликали присутніх протестувати проти арештів української інтелігенції. Частина залу підвелася, інші мовчали, а представники влади поспішили вимкнути мікрофони. Сам фільм того вечора побачили всі. Але для радянської системи набагато важливішим стало інше: режисер картини виявився людиною, яка не збиралася мовчати.
Саме після цієї прем’єри ім’я Сергія Параджанова остаточно опинилося під пильним наглядом КДБ. Попереду були заборонені фільми, багаторічне цькування, табори суворого режиму і світова слава, яка прийде значно раніше, ніж визнання на Батьківщині.
Він народився далеко від України, але саме тут знайшов свій кінематограф
9 січня 1924 року у Тифлісі, у родині вірменських батьків, народився хлопчик, якого назвали Саркісом. Згодом світ знатиме його як Сергія Параджанова. Здавалося, ніщо не віщувало, що саме цей юнак стане одним із найвидатніших режисерів ХХ століття, а його фільми вивчатимуть у кіношколах різних країн світу.
Після навчання у московському ВДІКу він потрапив до майстерні Ігоря Савченка — класика українського кінематографа. Саме там Параджанов уперше побачив, що кіно може бути не лише засобом пропаганди чи розваги, а справжнім мистецтвом. Після смерті Савченка курс очолив Олександр Довженко, ще одна легенда українського кіно. Випадковістю це вже не назвеш: саме українська школа сформувала майбутнього режисера набагато сильніше, ніж радянські догми.
Робочий момент зйомок фільму “Легенда про Сурамську фортецю” у монастирі Давид Гареджі. Грудень 1983-го.
Після закінчення інституту його направили до Києва. Молодий режисер почав працювати на кіностудії імені Олександра Довженка, однак перші роботи майже нічим не вирізнялися серед десятків інших стрічок того часу. «Андрієш», «Перший хлопець», «Українська рапсодія», «Квітка на камені» — це було цілком правильне радянське кіно, створене за всіма канонами соціалістичного реалізму. Параджанов ніби намагався довести, що здатен працювати за встановленими правилами. Але саме ці стрічки показали інше: правила були для нього занадто тісними.
Фото з кліткою на голові, що має безліч смислів та підтекстів, поставив сам Параджанов. Це одна з найбільш тиражованих фотографій режисера, яку можна назвати канонічною. Червень 1988-го
Один фільм, який перевернув українське кіно
Поворот стався після перегляду «Іванового дитинства» Андрія Тарковського. Пізніше Параджанов зізнавався, що саме цей фільм змусив його інакше подивитися на кінематограф. Він зрозумів: історію можна розповідати не словами, а образами. Не пояснювати, а відчувати. Не диктувати глядачеві думку, а запрошувати його самому знаходити сенси.
Так народилися «Тіні забутих предків».
Знімальна група вирушила до Карпат не просто екранізувати повість Михайла Коцюбинського. Параджанов прагнув відкрити світ, який майже не знав радянський глядач. Він уважно вивчав гуцульські звичаї, слухав місцеву музику, вдивлявся в орнаменти, дерев’яні церкви, народний одяг, стародавні обряди. Усе це поступово ставало мовою його кіно. Не декораціями, а живою тканиною історії.
Репетиція перед зйомками чергового епізоду фільму “Арабески на тему Піросмані”. Квітень 1985-го
Коли фільм вийшов на екрани 1964 року, він вражав буквально всім. Камера рухалася так, ніби була ще одним героєм картини. Музика, кольори, тиша, погляди, символи — усе працювало як єдиний художній організм. Це була не просто історія кохання Івана й Марічки. Це була поезія, яку вперше розповіли мовою кіно.
Картина вийшла українською мовою і навіть не була дубльована російською. Для радянської культурної політики це вже виглядало майже викликом. А коли режисер відкрито почав спілкуватися з українськими шістдесятниками та не приховував свого ставлення до радянської культурної цензури, влада зробила власні висновки. Для чиновників він перестав бути лише талановитим режисером. Він став небезпечним митцем.
Після тріумфу «Тіней забутих предків» здавалося, що перед Параджановим відкривається весь світ. Насправді ж саме тоді для нього почалося найважче випробування. Наступний задум — фільм «Київські фрески» — так і не судилося завершити. Роботу зупинили, а навколо режисера дедалі щільніше стискалося кільце заборон, доносів і стеження. Попереду чекала боротьба, яка вже майже не мала стосунку до кіно.
Вірменський поет, якого не зрозуміла імперія
Після історії з «Київськими фресками» Сергій Параджанов переживав один із найважчих періодів у житті. Для людини, яка мислила образами, заборона творити була майже фізичним болем. Друзі згадували, що режисер замкнувся в собі, повернувся до Тбілісі й майже нікого не хотів бачити. Здавалося, система досягла свого: вона не посадила його до в’язниці, але позбавила головного — можливості знімати.
І тоді випадок знову змінив усе.
Архітектор Віктор Джорбенадзе буквально витягнув Параджанова з цього стану, запропонувавши поїхати до Вірменії. Звичайна подорож несподівано стала творчим одкровенням. Там режисер відкрив для себе історію легендарного ашуга Саят-Нови — поета, музиканта й мандрівного співця XVIII століття, який писав кількома мовами, закохався в царську родичку, був вигнаний, став монахом і, за легендою, загинув із молитвою в руках. У цій історії Параджанов побачив щось дуже особисте. Він теж жив між різними культурами, теж не вписувався у звичні рамки й теж вірив, що мистецтво сильніше за будь-яку владу.
Сергій Параджанов у дворі кіностудії “Грузія-фільм”. Лютий, 1988
Так народився фільм «Саят-Нова».
Але якщо «Тіні забутих предків» ще можна було назвати незвичайним художнім кіно, то нова робота взагалі руйнувала всі уявлення про кінематограф. У ній майже не було традиційного сюжету. Камера часто залишалася нерухомою, персонажі нагадували живі ікони чи середньовічні фрески, а кожен предмет мав власний символічний зміст. Глядач уже не просто дивився фільм — він ніби розшифровував складну художню загадку.
Саме цього радянські чиновники пробачити не змогли.
Фільм назвали «незрозумілим», вимагали численних змін, а зрештою забрали його в режисера. Назву «Саят-Нова» прибрали, картина отримала іншу — «Колір граната», а інший режисер перемонтував стрічку відповідно до вимог цензури. Здавалося, авторський задум остаточно зруйновано. Проте сталося навпаки. Попри всі втручання, саме ця картина згодом увійшла до списків найвидатніших фільмів світового кіно. Британський інститут кіно включив її до сотні найкращих режисерських робіт усіх часів, а її образами надихалися навіть Мадонна та Леді Гага.
Парадокс полягав у тому, що світ уже визнавав Параджанова генієм, тоді як у Радянському Союзі його фактично позбавили права працювати. Після «Кольору граната» перед ним одна за одною зачинилися всі двері. Нові сценарії не запускали у виробництво, навіть ті, які не містили жодної політики. Під заборону потрапило все, до чого торкався режисер. Це була вже не боротьба з окремим митцем — це була спроба змусити замовкнути людину, яка довела, що мистецтво може бути вільним.
Сергій Параджанов за ґратчастими дверима своєї кімнати. Серпень 1985-го
Коли КДБ вирішив, що генія простіше посадити
На початку 1970-х років стало очевидно: влада більше не збирається обмежуватися забороною фільмів. За Сергієм Параджановим постійно стежили, збирали доноси, фіксували його висловлювання, уважно спостерігали за спілкуванням із українськими шістдесятниками та іншими діячами культури. Сам він ніколи не називав себе дисидентом, але й не намагався приховувати своїх поглядів. Для радянської системи цього було достатньо.
У 1974 році режисера заарештували. Офіційно його звинуватили в одностатевих зв’язках, насильстві та розповсюдженні порнографії. Суд проходив за зачиненими дверима. Параджанова засудили до п’яти років таборів суворого режиму з конфіскацією майна. Багато сучасників були переконані: кримінальна справа стала лише приводом позбутися митця, який давно дратував владу своєю свободою мислення.
Пізніше, вже після звільнення, Параджанов із властивою йому іронією згадував той процес:
«Мене звинуватили у тому, що я зґвалтував 340 членів КПРС».
Цей жарт звучав смішно лише на перший погляд. Насправді за ним приховувалася страшна правда про країну, яка боялася художників не менше, ніж політичних опонентів.
Сергій Параджанов у себе вдома позує із подарованим йому портретом невідомого хлопчика. Грудень 1984-го
У таборі режисер пережив те, що пізніше називатимуть справжнім пеклом. Знущання, голод, тяжкі хвороби, діабет, спроба самогубства, постійне приниження. Здавалося, що після такого людина вже не зможе повернутися до творчості. Але сталося диво. Навіть за колючим дротом Параджанов не перестав бути художником. Він створював колажі, малюнки, портрети співкамерників, виготовляв знамениті «талери» з алюмінієвих кришок від молочних пляшок, перетворюючи найзвичайніші речі на витвори мистецтва. Навіть у в’язниці він продовжував доводити: фантазію неможливо ув’язнити.
Свободу режисеру вимагав увесь світ
Поки Сергій Параджанов відбував покарання, про нього не забули. Навпаки, його справа стала міжнародною. На захист режисера виступили люди, чиї імена вже тоді були легендами світової культури. Ліля Брік, Андрій Тарковський, Лукіно Вісконті, Роберт де Ніро, інші відомі митці та письменники вимагали від радянської влади звільнити Параджанова. Для Кремля це була вкрай незручна історія: країна, яка називала себе «найкультурнішою у світі», тримала за ґратами режисера, чиї картини вже визнавали шедеврами за кордоном.
Символ свободи – поставлений та виконаний Сергієм Параджановим стрибок у провулку поряд зі своїм будинком. Параджанов називав його “кадром століття”. У 2004 році, до 80-річчя режисера, у Тбілісі відкрили пам’ятник (скульптор Важа Мікаберідзе), створений за цією фотографією. Травень 1981-го
Вирішальну роль зіграв французький письменник Луї Арагон. Під час візиту до Радянського Союзу він особисто звернувся до Леоніда Брежнєва з проханням звільнити Параджанова. І цього разу радянський лідер несподівано поступився. 31 грудня 1977 року режисер вийшов із табору й повернувся до Тбілісі. Це був, мабуть, найдорожчий новорічний подарунок у його житті.
Однак свобода виявилася відносною. Параджанов залишався під наглядом спецслужб, а повернення до кінематографа ще довго залишалося лише мрією. Для більшості людей після пережитого це стало б приводом назавжди відмовитися від творчості. Але не для нього.
Людина, яка знову почала творити
На початку 1980-х років сталося те, у що майже ніхто не вірив: Сергію Параджанову дозволили повернутися до режисури. Щоб уникнути можливих політичних ризиків, поряд із його прізвищем у титрах майбутнього фільму з’явилося ще одне — Давида Абашидзе. Формально картину створювали двоє режисерів, хоча її художній почерк був упізнаваним із перших кадрів.
Так народилася «Легенда про Сурамську фортецю» — ще одна кінематографічна притча Параджанова. Давня грузинська легенда про фортецю, яка не могла встояти без людської жертви, в його прочитанні перетворилася на розповідь про добровільне самопожертвування заради інших. Як і більшість його стрічок, цей фільм майже не пояснював нічого словами. Він говорив кольором, пластикою, ритуалами, музикою й символами. Саме такою мовою Параджанов спілкувався зі світом усе життя.
Сергій Параджанов надкушує гранат так, як їли гранати ченці у фільмі “Саят-Нова” (“Колір граната”). 1985
Невдовзі режисер завершив ще одну картину — «Ашик-Керіб», зняту за мотивами твору Михайла Лермонтова. Це була східна казка про кохання, вірність і шлях додому. Фільм критики називали одним із найдосконаліших у творчості Параджанова. Та навіть тут доля зіграла з ним злий жарт: у Вірменії стрічку сприйняли прохолодно, бо вона розповідала про азербайджанців, а в Азербайджані — тому, що її створив вірменський режисер. Здавалося, Параджанов усе життя залишався людиною, яка не вписувалася в чужі кордони й стереотипи.
Останній задум, який він не встиг завершити
Наприкінці 1980-х років здоров’я режисера стрімко погіршувалося. Запалення легень, перенесене ще після таборів, переросло у важку хворобу. Саме тоді, перебуваючи в лікарні, Параджанов почав писати сценарій фільму «Сповідь». Він хотів розповісти історію власного дитинства — без легенд, без масок, без міфів. Можливо, це мала стати його найособистіша картина.
Зйомки розпочалися. Але тривали лише два дні.
Портрет Сергія Параджанова, зроблений у день знайомства з Юрієм Мечитовим. Цей портрет Параджанов називав Джоконда. Листопад, 1978
Хвороба більше не залишала часу.
20 липня 1990 року Сергій Параджанов помер. Йому було 66 років. Останній фільм так і залишився незавершеним — ніби символ того, що справжній художник завжди має ще одну історію, яку не встиг розповісти.
Людина, яка створила власну мову кіно
Після себе Сергій Параджанов залишив не так багато фільмів. Але майже кожен із них став подією світового масштабу. Він відмовився розповідати історії звичними засобами й створив власний кінематограф — поетичний, символічний, побудований на кольорах, ритмі, музиці та метафорах. Його кадри більше нагадували картини або стародавні ікони, ніж традиційне кіно. Глядачеві не пропонували готових відповідей — його запрошували співтворити, самостійно шукати сенси, читати символи й проживати кожен образ.
Сам Параджанов колись сказав:
«Мені здається, що режисером треба народитися… Це дитяча авантюра — створити містерію, вигадати її й захопити нею інших».
Саме так він і прожив своє життя. Його намагалися змусити мовчати, позбавляли права знімати, кидали до таборів, але так і не змогли відібрати головного — здатності створювати власні світи. Сьогодні ім’я Сергія Параджанова стоїть поруч із найвидатнішими режисерами ХХ століття, а його «Тіні забутих предків», «Колір граната», «Легенда про Сурамську фортецю» та «Ашик-Керіб» залишаються доказом того, що справжнє мистецтво переживає будь-які імперії.
Читайте також: у рубриці «Постать дня» ми розповідаємо про українців і українок, які своїми ідеями, талантом і мужністю змінювали історію та залишили вагомий слід у розвитку України й світу.
Наш цікавий телеграм: https://t.me/nns_news
