Натовп завмер. Перед керівництвом гімназії стояв худорлявий юнак, який уже зрозумів: назад дороги не буде. Його поема про Запорозьку Січ здалася адміністрації надто «неблагонадійною». Спочатку був тиждень у темному карцері, потім – виключення. Сам Володимир Винниченко пізніше назве це своїм першим політичним ув’язненням. Тоді він ще не знав, що попереду будуть арешти, втечі, революція, письменницька слава, еміграція і боротьба за українську державу.
Усе це станеться значно пізніше. А поки що син колишнього наймита лише починає свій шлях — шлях, який приведе його від степового Єлисаветграда до кабінетів Центральної Ради, від перших літературних спроб до статусу одного з найвідоміших українських письменників початку ХХ століття. Його біографія настільки насичена подіями, що в ній важко провести межу між літературою, політикою та особистою драмою. Винниченко однаково пристрасно писав романи, організовував революційні гуртки, сидів у тюрмах, тікав від переслідувань і мріяв про незалежну Україну.
Про нього неможливо говорити лише як про письменника чи лише як про політика. Його життя стало віддзеркаленням цілої епохи — складної, суперечливої, сповненої великих надій і не менш великих розчарувань.
Євген Харламович Чикаленко
Початок шляху: люди, які повірили у талант
На початку ХХ століття в українському культурному середовищі було небагато людей, здатних не лише розпізнати талант, а й допомогти йому розкритися. Одним із таких був землевласник, меценат і громадський діяч Євген Харламович Чикаленко.
Саме він залишив вислів, який і сьогодні часто згадують, коли говорять про справжній патріотизм:
«Легко любити Україну до глибини душі, спробуйте любити її до глибини власної кишені».
Для Чикаленка це були не просто красиві слова. Він роками підтримував українські газети, журнали, письменників, фінансував видання книжок і добре розумів: без власної культури народові буде важко відстояти й власну державу.
Пізніше саме він одним із перших підтримає молодого Володимира Винниченка, коли той лише робитиме свої перші кроки в літературі. Але до цього залишалося ще кілька років.
Володимир Кирилович Винниченко народився 14 (27) липня 1880 року у Єлисаветграді Херсонської губернії — сучасному Кропивницькому. Його дитинство минуло на Пермській слободі, біля фортеці Святої Єлисавети. Це був район, де селилися звичайні робітники, ремісники та люди, які власною працею освоювали південні українські степи.
До наших днів будинок, у якому народився майбутній письменник і державний діяч, не зберігся. Проте саме тут почалася історія людини, якій судилося стати одним із символів Української революції.
Грецька церква Володимирської ікони Божої Матері, м. Кропивницький
Навіть дата народження Володимира Винниченка залишила історикам кілька загадок. У метричній книзі Грецької церкви зазначено одну дату, дружина письменника Розалія Винниченко називала іншу, а у власному «Щоденнику» він згадував ще одну.
Натомість достеменно встановлено інший факт: 17 (29) липня 1880 року хлопчика охрестили саме у Грецькій церкві Володимирської ікони Божої Матері. Цей храм став першим місцем, яке назавжди увійшло до його біографії.
Людина, яка прийшла зі степу
Кирило Васильович Винниченко
Походження Володимира Винниченка багато в чому визначило його характер.
Його батько, Кирило Васильович Винниченко, походив із Полтавщини. Молодість він провів у важкій праці: наймитував, чабанував, працював у степових економіях, перш ніж оселитися в Єлисаветграді. Родинна історія зберегла промовистий факт: колись сім’ю Винниченків разом із ще двома кріпацькими родинами один поміщик виміняв на п’ять мисливських собак. Такою була ціна людської долі в добу кріпацтва.
Матір’ю Володимира стала Євдокія Онуфріївна Павленко, яка до шлюбу з Кирилом уже виховувала дітей від попередніх чоловіків і тримала заїжджий двір у Єлисаветграді. Володимир був їхньою спільною дитиною.
Саме в такій родині — без достатків, але з повагою до праці та землі — зростав майбутній письменник. Уже значно пізніше він сформулює слова, які багато хто вважає одним із найточніших визначень української історичної долі:
«Бути українцем — це значить бути постійно в стані доказування свого права на існування».
Художня реконструкція, створена ШІ на основі юнацьких фотографій і біографічних даних. Автентичних фотографій Володимира Винниченка в дитячому віці не збереглося.
Майбутній письменник зростав між двома світами. Один був міським — із гамірними вулицями Єлисаветграда, ярмарками та ремісничими кварталами. Інший починався за десятки кілометрів, серед широких херсонських степів, де життя підпорядковувалося землі, погоді та щоденній важкій праці. Саме це поєднання міста й села пізніше неодноразово оживатиме у його творах.
Володимир Винниченко
Батьки багато працювали, тому малого Володимира нерідко залишали у діда Василя Винниченка в Григорівці. Саме там він пізнавав селянський побут, слухав розмови дорослих, спостерігав за життям хліборобів і вбирав у себе той світ, який згодом так переконливо змальовуватиме у прозі.
Літературознавці не випадково звертали увагу, що у дитячих оповіданнях Винниченка, а також у циклі «Намисто», постійно співіснують два простори — місто і село. Вони сформували його світогляд не менше, ніж книжки чи навчання.
Водночас хлопець відзначався непосидючою вдачею. Його завжди тягнуло туди, де було небезпечно й цікаво. Він міг мчати верхи попереду табуна, перепливати великий ставок або взимку долати на ковзанах десятки кілометрів до сусіднього містечка. Одного разу наляканий кінь скинув його просто перед стадом, і лише дивом трагедії вдалося уникнути. Але навіть це не приборкало жаги до ризику. Саме так поступово формувався характер людини, яка в майбутньому неодноразово кидатиме виклик набагато небезпечнішим обставинам.
Елісаветград, вулиця Сінна
Дитячі роки Володимира минали і на Сінній вулиці Єлисаветграда. Батьківський будинок, як і багато інших споруд того часу, не зберігся. Проте саме тут хлопчик уперше почав відкривати для себе світ книжок.
Читати він навчився майже потайки. Рідним здавалося, що син просто бавиться старими афішами, які приносив із друкарні старший брат. Насправді ж майбутній письменник уже тоді самостійно складав літери у слова. Це була не дитяча забавка, а природна цікавість до знань, яка дуже швидко випередила його вік.
Биковське народне училище імені В.А. Жуковського, сучасний вигляд
У 1887 році батьки віддали Володимира до трикласного Биковського народного училища імені Василя Жуковського. Для селянської родини це було непросте рішення, адже навчання означало додаткові витрати, а не заробіток.
Втім, уже в перші роки стало зрозуміло: хлопчик має виняткові здібності. Він легко засвоював матеріал і швидко став одним із найкращих учнів.
Саме тоді сталася подія, яка багато в чому визначила його подальшу долю. Учителька народної школи переконала батьків не зупиняти освіту сина після початкового училища. Вона наполягала, що здібного хлопця потрібно віддати до середнього навчального закладу. Ця порада змінила все. Якби не вона, історія Володимира Винниченка могла б скластися зовсім інакше.
Володимир Винниченко — гімназист
Гімназійні роки та перший конфлікт із владою
16 серпня 1890 року десятирічний Володимир переступив поріг Єлисаветградської чоловічої гімназії. Для родини це був серйозний крок. Навчання коштувало дорого, і допомагати молодшому братові доводилося навіть старшим дітям, які вже почали самостійно заробляти.
Та найбільшою проблемою виявилися не гроші.
Хлопець із селянської родини швидко відчув зверхність частини своїх однокласників. Його називали «свинопасом», дорікали походженням, висміювали українську мову. Але замість того, щоб приховувати свої корені, Володимир робив протилежне. Він свідомо спілкувався українською не лише з товаришами, а й з учителями. Уже тоді в нього виникало питання, чому мова, якою говорить більшість людей навколо, вважається «нижчою» і заслуговує лише на заборони та насмішки. Саме в гімназійні роки починало формуватися його національне світобачення.
Саме в гімназійні роки Володимир Винниченко остаточно переконався, що мовчати не вміє. Спочатку він об’єднав навколо себе кількох однодумців. Таємний учнівський гурток виник зовсім не для пустих розмов. Його учасники прагнули відстоювати права гімназистів, а згодом почали замислюватися над значно ширшими питаннями — несправедливістю суспільного устрою, становищем українців та необхідністю змін.
Для юнака це була вже не романтика, а свідомий вибір. Він дедалі більше цікавився історією України, читав заборонені книжки й дедалі частіше сперечався з офіційною позицією викладачів. Саме тоді народилася поема про Запорозьку Січ, яка й стала приводом для конфлікту з адміністрацією гімназії.
Єлисаветградська чоловіча гімназія
Історики по-різному описують подробиці цієї історії, але сходяться в головному: твір молодого Винниченка адміністрація сприйняла як небезпечний.
За одними свідченнями, семикласника спочатку посадили до темного карцеру на тиждень, а потім відрахували з навчального закладу. Сам Володимир Кирилович згодом називав цей епізод своїм першим політичним ув’язненням. Інші дослідники звертають увагу, що приводом до покарання була не лише сама поема. За правилами Російської імперії гімназистам узагалі заборонялося писати й поширювати твори, не передбачені навчальною програмою. Рукопис вилучили, а його подальша доля залишилася невідомою.
Попри виключення, Винниченко не відмовився від освіти. Навпаки, він вирішив довести, що зможе здобути атестат самостійно. Для цього потрібно було скласти іспити екстерном, а це вимагало величезної наполегливості. Здавалося, ще зовсім недавно перед ним зачинили двері гімназії, але юнак уже шукав інший шлях.
Він вирушив до невеликого містечка Златополя, де жив його дядько по материнській лінії Андрій Павленко. Саме там Володимир отримав можливість підготуватися до випускних іспитів.
Володимир Винниченко у вишиванці
У червні 1900 року він складав матуру як стороння особа у Златопільській чоловічій гімназії. Навіть у такий відповідальний день Винниченко не зрадив собі. На екзамени він прийшов у солом’яному брилі, вишиванці та киреї. Для частини викладачів це виглядало як навмисний виклик усталеним імперським правилам.
Втім, директор гімназії Іван Волкобой поставився до цього зовсім інакше. Його більше вразили знання абітурієнта, ніж одяг. У результаті Володимир успішно склав іспити й отримав документ про середню освіту. Це була одна з перших великих перемог у його житті — перемога, здобута всупереч обставинам.
Автор донорського матеріалу слушно зауважує, що ця історія заслуговує на окремий пам’ятник людській наполегливості. Юнак, якого вигнали з гімназії, не змирився з поразкою, а знайшов інший шлях до знань. Саме ця риса — не відступати після невдач — супроводжуватиме Винниченка протягом усього життя.
Златопільська чоловіча гімназія, північний фасад
Будівля Златопільської чоловічої гімназії збереглася до наших днів, хоча її стан далекий від ідеального. Саме тут улітку 1900 року Володимир Винниченко отримав шанс почати новий етап свого життя. Невдовзі він вирушить до Києва, де вступить на юридичний факультет університету Святого
У серпні 1900 року Володимир Винниченко вступив на юридичний факультет Імператорського університету Святого Володимира в Києві. Здавалося, перед здібним юнаком відкривалися перспективи успішної кар’єри правника. Проте університет став для нього не лише місцем навчання, а й школою політичної боротьби.
Саме тут він приєднався до «Молодої громади» — студентського осередку, який невдовзі став одним із центрів Революційної української партії. Молодий студент займався нелегальною агітацією серед київських робітників та селян Полтавщини, організовував таємні зустрічі, розповсюджував літературу й поступово перетворювався на одного з найактивніших діячів українського соціал-демократичного руху. У поліцейських документах він проходив під конспіративним прізвиськом «Скорий».
Влада швидко звернула увагу на діяльність молодого революціонера. Біля його помешкання з’явилося зовнішнє спостереження, а вже у лютому 1902 року Винниченка виключили з університету за участь у студентських заворушеннях. Разом із відрахуванням він отримав ще одне покарання — заборону навчатися в інших вищих навчальних закладах Російської імперії. Фактично двері до офіційної академічної кар’єри для нього зачинилися.
Невдовзі настали й перші арешти. У лютому 1902 року Володимира кинули до Лук’янівської в’язниці, де він провів місяць під слідством у справі студентських виступів. Доказів виявилося недостатньо, тому його звільнили. Але поліція заборонила жити в Києві та інших університетських містах, змусивши залишити столицю.
Переїхавши до Кодими на Поділлі, Винниченко працював домашнім учителем у родині місцевого землевласника. Здавалося, політичне життя тимчасово залишилося позаду. Саме ця вимушена пауза стала початком його великої літературної кар’єри.
обкладинка збірки “Краса і сила”
Літературний дебют і перші переслідування
Улітку 1902 року Володимир Винниченко написав свої перші оповідання — «Біля машини», «Антрепреньор Гаркун-Задунайський» та інші. Уже в серпні журнал «Киевская старина» надрукував його дебютний твір «Краса і сила».
Поява цього оповідання стала справжньою подією для української літератури. Молодий автор показав життя простих людей без прикрас, жорстко й правдиво. Його стиль був свіжим, динамічним і зовсім не схожим на традиційну прозу того часу. Дехто навіть дорікав письменникові наслідуванням Максиму Горькому, хоча сам Винниченко значно більше орієнтувався на українських класиків — насамперед Тараса Шевченка та Панаса Мирного.
Саме тоді в долі молодого літератора знову важливу роль відіграв Євген Чикаленко. Побачивши талант Винниченка, він підтримав його не лише морально, а й матеріально, допомагаючи письменникові зосередитися на творчості. Це була підтримка, без якої становлення одного з найвідоміших українських авторів могло б виявитися набагато складнішим.
Та мирне життя тривало недовго.
Після виключення з університету Винниченко втратив право на відстрочку від військової служби. Восени 1902 року його призвали до армії як «вольноопределяющегося» — добровольця. Службу він проходив у 5-му саперному батальйоні в Києві. Але навіть у військовій формі не припинив революційної діяльності. Увечері він залишав казарму, переодягався в цивільний одяг і знову виступав перед робітниками, проводив нелегальні збори та займався агітацією. Таке подвійне життя не могло залишатися таємницею довго.
На початку 1903 року товариш попередив його про підготовку арешту. Зволікати було небезпечно. Винниченко вирішив тікати за кордон. Саме тоді розпочалася перша велика еміграція в його житті.
Сім’я Лівицьких – підліток Коля, Андрій Миколайович, дочка Наталя і мати Марія Варфоломіївна, 1920 р.
Напередодні втечі Володимир Винниченко прийшов до київської родини Лівицьких — своїх давніх знайомих і соратників по українському руху. Саме тут йому допомогли швидко підготуватися до нелегального переходу кордону. Цієї ж ночі він знищив військову форму, залишив Київ, а вже наступного дня опинився на території Австро-Угорщини. Так розпочався новий етап його життя — життя політичного емігранта.
Опинившись у Львові, Володимир Винниченко не перетворився на політичного втікача, який лише ховається від переслідування. Навпаки, еміграція стала для нього новим майданчиком боротьби. Під чужим прізвищем Зіновія Дедевича він майже пів року працював у Закордонному комітеті Революційної української партії, писав статті для українських газет, готував прокламації та організовував видання нелегальної літератури, яку потім таємно переправляли через кордон до Російської імперії.
Саме у Львові 1903 року побачила світ його перша книжка «Повісті й оповідання». До неї увійшли твори «Боротьба», «Антрепреньор Гаркун-Задунайський», «Біля машини», «Сила і краса» та «Суд». Вона не стала миттєвим бестселером, однак літературне середовище зрозуміло: в українській прозі з’явився новий сильний автор.
Втім, письменництва Винниченкові було замало. Він продовжував виконувати доручення партії й особисто перевозив через кордон нелегальні видання. У липні 1903 року біля Волочиська контрабандиста видав жандармам перевізник, який погодився на зраду за тридцять рублів. Під час обшуку у Винниченка вилучили сотні примірників революційних брошур, більшість із яких були написані ним самим.
Після арешту його повернули до Києва. Військовий суд засудив колишнього добровольця до дисциплінарного батальйону, але незабаром справу перекваліфікували на політичну. Нові місяці він провів під вартою, не знаючи, яке рішення ухвалить влада.
У ті дні Винниченко пережив одну з найважчих криз у своєму житті. Постійна невизначеність, ізоляція та очікування вироку довели його до відчаю. Восени 1903 року він навіть спробував накласти на себе руки, однак охоронці встигли його врятувати. Пізніше письменник переживатиме цей епізод як одну з найтемніших сторінок своєї біографії.
Попри всі випробування, характер Винниченка лише загартувався. Після звільнення він ненадовго повернувся до революційної діяльності, а згодом несподівано зробив те, що ще кілька років тому здавалося неможливим, — завершив університетську освіту.
Імператорський університет Святого Володимира, початок 1910-х рр.
Повернення до Києва та нові арешти
Наприкінці 1905 року, скориставшись політичними змінами після революції, Володимир Винниченко повернувся до Києва. Йому вдалося поновитися на юридичному факультеті Імператорського університету Святого Володимира, скласти екстерном пропущені іспити та отримати диплом про вищу освіту. Для людини, яку ще недавно виключили з університету без права вступу до інших навчальних закладів імперії, це була ще одна важлива особиста перемога.
Проте спокій тривав недовго. Уже в 1906 році Винниченка знову заарештували — цього разу у справі української газети «Громадська думка», яку видавав Євген Чикаленко. Кілька місяців він провів у Лук’янівській в’язниці, а весь цей час Чикаленко не припиняв допомагати молодому письменникові — підтримував його фінансово, оплачував гонорари й навіть після звільнення прихистив у своєму київському помешканні.
Лук’янівський тюремний замок
Друге ув’язнення Винниченко використав не лише для роздумів. Він узявся за самоосвіту і почав вивчати англійську мову. Здавалося, навіть за ґратами він не дозволяв собі втрачати час. Навесні 1907 року, після внесення застави, письменник вийшов на волю. Однак новий судовий процес уже наближався, і він чудово розумів: наступний вирок може означати багаторічну каторгу. Саме тому восени 1907 року Володимир Винниченко вдруге залишив Російську імперію й вирушив до Львова, розпочавши найдовший період політичної еміграції у своєму житті.
Лук’янівська в’язниця
Понад сім років Винниченко житиме між Францією, Швейцарією, Німеччиною, Італією, Галичиною та Буковиною. Він продовжить писати, братиме участь у політичній діяльності, нелегально приїздитиме до Києва, Харкова й Санкт-Петербурга під чужими документами. Саме в еміграції остаточно сформується не лише його політичний світогляд, а й особисте життя, яке незабаром переплететься з творчістю так само тісно, як революція переплелася з його біографією.
Особисте життя і творчість
Кохання, що стало літературою
Еміграція принесла Володимирові Винниченку не лише свободу для творчості, а й глибокі особисті переживання. Наприкінці 1907 року він познайомився з Людмилою Максимівною Ґольдмерштейн, уродженкою Полтавщини. Вона була заміжньою жінкою, виховувала маленьку доньку, однак між нею та письменником швидко виникли сильні почуття. Їхній роман розгортався на тлі постійних переїздів, політичної невизначеності та матеріальних труднощів.
У листах до Людмили Винниченко постає людиною неспокійного темпераменту. Він відверто визнавав, що не здатний жити тихо, без боротьби й суперечок, адже саме вони, на його думку, змушують людей рухатися вперед. Така внутрішня потреба змінювати світ згодом стала однією з провідних тем його художніх творів.
Навесні 1908 року Людмила повідомила, що чекає дитину. Сам письменник тоді перебував на острові Капрі, де намагався поєднати літературну працю із політичною діяльністю. Постійна нестача коштів, життя в різних країнах і складні обставини не дозволяли їм бути разом. Після народження сина, якого назвали Володимиром, сталося нещастя — хлопчик прожив лише кілька тижнів. Ця трагедія залишила глибокий слід у житті обох і фактично поставила крапку в їхніх стосунках.
Особистий біль Винниченко не приховував, а перетворював на мистецтво. Уже невдовзі він написав драму «Memento», у якій художньо осмислив пережиту трагедію. Для письменника творчість стала способом зрозуміти власні почуття й знайти відповіді на запитання, які не давало саме життя.
У цей самий час його ім’я дедалі частіше з’являлося на сторінках літературних журналів. Романи й п’єси Винниченка вирізнялися сміливою психологічною відвертістю, через що викликали палкі суперечки серед критиків і читачів. Видання товариства «Знание», яке очолював Максим Горький, друкувало його твори великими накладами, а авторські гонорари зробили Винниченка одним із найуспішніших українських письменників свого часу.
Нова Муза — Розалія Ліфшиць
Поступово в житті письменника з’явилася інша жінка, якій судилося стати його супутницею до кінця життя. У Парижі Винниченко познайомився зі студенткою медичного факультету Розалією Ліфшиць. У своїх записах він називав її просто Коха — від слова «кохана». Саме з нею він відчув той душевний спокій, якого не мав у попередніх стосунках.
У березні 1910 року вони разом відпочивали на італійському узбережжі Лігурії, а вже 28 березня 1911 року у Флоренції уклали цивільний шлюб. Відтоді Розалія стала не лише дружиною письменника, а й його найближчим другом, секретарем, редакторкою та помічницею. Вона підтримувала чоловіка в усіх його творчих і політичних починаннях, залишаючись поруч до останніх днів його життя.
У ці роки Володимир Винниченко досяг вершини своєї літературної слави. Його романи «Дисгармонія», «Брехня», «Чесність із собою», «Записки кирпатого Мефістофеля» та інші активно читали далеко за межами України. Водночас саме вони стали причиною гострої критики з боку російських революціонерів. Відомо, що роман «Заповіт батьків» потрапив до Володимира Леніна через Інесу Арманд і викликав у більшовицького лідера різко негативну реакцію.
На початку Першої світової війни Винниченко жив у Москві під чужим прізвищем Дерґальов. Він продовжував писати, уважно стежачи за подіями, які дедалі швидше наближали крах Російської імперії. Коли в лютому 1917 року в Петрограді спалахнула революція, письменник майже відразу вирушив до Києва. Попереду на нього чекала вже не літературна, а державотворча місія.
Володимир Винниченко з художником Миколою Глущенком
Українська революція: письменник стає державником
Лютнева революція 1917 року відкрила перед українським рухом шанс, на який чекали десятиліттями. Дізнавшись про падіння самодержавства, Володимир Винниченко залишив Москву, де мешкав під чужим прізвищем, і вже в березні прибув до Києва. Тут він швидко опинився серед тих, хто взявся будувати нову українську владу.
15 травня 1917 року Винниченка обрали головою Генерального секретаріату — першого українського уряду новітньої доби. Одночасно він очолив Міністерство внутрішніх справ. Саме на нього лягла величезна відповідальність за організацію виконавчої влади, розробку державних документів і переговори з Тимчасовим урядом Росії.
Як один із найталановитіших публіцистів свого покоління, Винниченко став головним автором текстів Універсалів Центральної Ради. Ці документи визначали шлях України від вимог автономії до проголошення власної державності. Його перо формувало політичну мову нової української влади, а його виступи значною мірою визначали курс Центральної Ради.
Втім, далеко не всі рішення Винниченка витримали випробування часом. Він залишався прихильником соціалістичних поглядів і вважав, що постійна регулярна армія не потрібна, а її мають замінити народна міліція та добровольчі формування. Згодом історики неодноразово називали саме цю позицію однією з причин, що суттєво послабила Українську Народну Республіку напередодні більшовицького наступу.
Попри суперечності, авторитет Винниченка серед українських політиків залишався дуже високим. Його знали як людину, здатну швидко ухвалювати рішення, вести складні переговори й водночас формулювати політичні документи, які визначали майбутнє країни.
Павло Скоропадський
Після державного перевороту 29 квітня 1918 року, коли владу перебрав гетьман Павло Скоропадський, Винниченко перейшов в опозицію. Він очолив Український національний союз, який об’єднав сили, незгодні з політикою Гетьманату. Саме ця організація стала центром підготовки антигетьманського повстання.
Наприкінці 1918 року повстання завершилося успіхом. 14 грудня війська Директорії вступили до Києва, а Володимир Винниченко очолив новий революційний орган влади — Директорію Української Народної Республіки. Перед ним знову постало надзвичайно складне завдання: втримати незалежність країни в умовах війни, політичної кризи та боротьби кількох армій за українську територію.
Голова Директорії: короткий час при владі
Після повалення Гетьманату Володимир Винниченко досяг тієї політичної вершини, до якої йшов багато років. Очоливши Директорію Української Народної Республіки, він фактично став керівником держави. Проте цей період тривав недовго — лише близько двох із половиною місяців. Саме в цей час Україна одночасно протистояла зовнішній агресії та переживала гострі внутрішні суперечності.
В. Винниченко та С. Петлюра під час параду українських військ на Софійській площі
На початку 1919 року керівництво УНР ще сподівалося знайти політичний компроміс із більшовицькою Росією. Винниченко разом із прем’єр-міністром Володимиром Чехівським та іншими діячами намагався вести переговори з Москвою, прагнучи поєднати українську державність із соціалістичними ідеями. Проте ці спроби не дали жодного результату.
16 січня 1919 року Директорія офіційно оголосила війну РСФРР. Українські війська чинили опір, однак сили були нерівними. Уже на початку лютого більшовицькі частини захопили Київ, а уряд Української Народної Республіки змушений був евакуюватися до Вінниці.
Поразка стала переломним моментом і для самого Винниченка. 10 лютого 1919 року він залишив склад Директорії, не погодившись із зовнішньополітичним курсом, який дедалі більше орієнтувався на співпрацю з країнами Антанти. Після його відставки керівництво Директорією перебрав Симон Петлюра, а новий уряд очолив Сергій Остапенко.
Для Володимира Винниченка це означало завершення найважливішого етапу його безпосередньої участі в управлінні українською державою. Попереду були нові спроби знайти власне місце в політиці, переговори з більшовицьким керівництвом і ще одна тривала еміграція.
В. Винниченко та С. Петлюра під час параду українських військ на Софійській площі
Останні роки політичної діяльності
Відставка, переговори з більшовиками і остання політична спроба
Після виходу зі складу Директорії Володимир Винниченко не відмовився від думки знайти шлях до припинення війни. Він був переконаний, що українська державність може зберегтися навіть за умови домовленостей із радянською Росією. Саме тому вже наступного року він погодився на переговори з більшовицьким керівництвом.
У 1920 році Винниченко прибув до Москви, де зустрічався з керівниками радянської держави. Під час переговорів обговорювалася можливість його повернення в Україну та участі в роботі уряду Української Соціалістичної Радянської Республіки. Серед запропонованих посад називалися заступник голови Ради народних комісарів і народний комісар закордонних справ УСРР.
Однак дуже швидко стало зрозуміло, що реальної самостійності українська радянська влада не має. Ключові рішення ухвалювалися в Москві, а будь-які прояви незалежної української політики не знаходили підтримки. Усвідомивши це, Винниченко відмовився від співпраці й залишив Радянську Росію.
Це стало останньою великою спробою письменника повернутися до активного державного життя. Відтоді він остаточно оселився за кордоном. Політика поступово відійшла на другий план, хоча інтерес до українських справ він не втрачав до кінця життя. Основною сферою його діяльності знову стала література, публіцистика та філософські роздуми про майбутнє України й Європи.
У наступні десятиліття Винниченко багато працював над романами, драмами та щоденниками. Він уважно стежив за подіями в Радянській Україні, болісно переживав репресії проти української інтелігенції та дедалі більше розчаровувався в комуністичному режимі. Його останні праці були присвячені не лише політичним питанням, а й моральному вибору людини, відповідальності перед суспільством і пошуку гармонії між особистістю та державою.
Еміграція та останні роки життя
Останній прихисток — французький «Закуток»
Після остаточного розриву з радянською владою Володимир Винниченко більше не повертався в Україну. Від політичної боротьби він поступово відійшов, присвятивши себе літературі, живопису та філософським пошукам. У 1934 році разом із дружиною Розалією він придбав занедбану садибу неподалік французького містечка Мужен на Лазуровому Березі. Нову домівку подружжя символічно назвало «Закуток».
Тут колишній голова українського уряду жив зовсім не так, як більшість уявляє життя відомого письменника. Він власноруч обробляв землю, вирощував овочі та фрукти, працював у саду, писав картини й продовжував вести знамениті щоденники. Разом із Розалією вони свідомо обрали простий спосіб життя, захоплювалися натуральним господарством і навіть дотримувалися сироїдіння. Саме у «Закутку» були створені його пізні романи, філософські праці та мемуари.
В. К. Винниченко у “Закутку”
Попри життя далеко від Батьківщини, Винниченко не втрачав інтересу до українських справ. Він уважно стежив за подіями в Європі, листувався з українськими діячами, аналізував причини поразки Української революції та розмірковував над тим, якою має бути майбутня незалежна Україна. Для нього еміграція ніколи не означала розриву з рідною країною — лише вимушену відстань.
6 березня 1951 року Володимир Винниченко помер у своєму французькому «Закутку». Поруч із ним до останніх днів залишалася Розалія, яку він усе життя називав Кохою. Вона пережила чоловіка на вісім років і дбайливо доглядала його могилу до самої смерті. На чорному мармуровому саркофазі українською та французькою мовами викарбувано прості слова: «Володимир Винниченко, державний діяч і письменник України».
Могила Володимира і Розалії Винниченків у Мужені, Франція
Спадщина, що не втрачає актуальності
Володимир Винниченко залишив після себе величезний творчий і політичний спадок. Він був одним із найяскравіших українських письменників початку ХХ століття, автором романів, п’єс, оповідань, публіцистики та багатотомних щоденників. Водночас саме він став одним із творців української державності, очоливши перший український уряд новітньої доби й відігравши ключову роль у подіях Української революції.
Його політична діяльність і сьогодні викликає дискусії. Одні рішення історики вважають серйозними помилками, інші — вимушеними компромісами в надзвичайно складних історичних обставинах. Проте незаперечним залишається одне: без Володимира Винниченка історія української літератури, Української Народної Республіки та національного державотворення була б зовсім іншою.
Читайте також: у рубриці «Постать дня» ми розповідаємо про українців і українок, які своїми ідеями, талантом і мужністю змінювали історію та залишили вагомий слід у розвитку України й світу.
Наш цікавий телеграм: https://t.me/nns_news
