Сьогодні було б 24… Історія братів-росіян, які загинули в один день, боронячи Україну (фото, відео)

Історію підготувало і оприлюднило видання «Суспільне. Чернігів», передають «Новини України – НСН».

Квітень 2022 року приніс звістку про звільнення міст та сіл на півночі України. Але для багатьох родин він став символом жалоби: на цих територіях люди почали знаходити тіла своїх близьких… Росіянин, але захисник України з 2014-го Олег Бутусін прибув у Лукашівку, що на Чернігівщині, 1 квітня, аби знайти синів – солдатів 16 батальйону 58 бригади. Звісно ж, знайти живими. Чоловік хвилювався, чому його хлопці досі не вийшли на зв’язок. Але хвилювання глушив роботою: у Лукашівці, допомагав військовим і волонтерам діставати тіла загиблих. Вони лежали там, де зустріли смерть: у корівнику місцевої ферми, біля рову, під хатою… Фізична втома після боїв за Слободу, побачене та тривога поволі перемагали надію, яка міцно трималася в серці з 9 березня. Того дня зник зв’язок з його синами – Романом та Леонідом. Батько вірив, його хлопці – хоробрі досвідчені воїни – зможуть вижити навіть у тилу ворога. Але час ішов, а звістки від них не було…

“Я знаю, де ще двоє лежать. Ходімо, покажу”, – між іншим згадав один із місцевих чоловіків. У цей момент Олег відчув, як його ноги поволі наливаються залізом. Чомусь саме тоді він уже знав: то його діти. Чоловіки зайшли на подвір’я, повне багнюки після тривалого дощу. Спочатку Олег помітив знайомі кросівки, светр, бронежилети… Потім впізнав старшого сина по довгій шиї, яка вже була обвуглена. І врешті решт – намацав такий знайомий шрам на пальці молодшого

Про те, як кричав батько, уся Лукашівка досі згадує зі сльозами. Здавалося, то крик болю всіх батьків та матерів, які втратили дітей.

Від Путіна та його режиму переїхали за 10,5 тисяч км

Олег та Тетяна Бутусіни та 10 їхніх дітей родом із Владивостока, що на південному сході Росії. Через море тут рукою подати до Японії, суходолом – до Північної Кореї, а до Чернігівщини – понад 9 000 км. У 2014 році, коли Росія окупувала Крим і розпочала війну на Донбасі, Олег перевіз родину до України. Оселилися на заході, поблизу містечка Калуш, що на Івано-Франківщині.

За кілька місяців після переїзду Олег приєднався до Правого сектору та воював в АТО. А дружина налагоджувала побут на новому місці та виховувала 10 дітей. Вже в Україні на світ з’явиться ще двоє малюків.

Льоні під час переїзду було 13 років, Ромі – 17. Хлопці з дитинства мріяли стати військовими. Рома навчався в Академії сухопутних військ, доки на третьому курсі його не комісували через виразку шлунку. Леонід закінчив військовий ліцей у Калуші. Але в 2019 році в сім’ї сталося лихо: розсіяний склероз діагностували у їхньої сестри Анни. Лікування щодня забирало 1 тисячу гривень. Щоби допомогти родині, Рома та Леонід поїхали на заробітки в Польщу. З різних причин працювати там не дуже виходило. Тож хлопці повернулися додому і вирішили піти до війська. Роман “загубив” свій військовий квиток з діагнозом, і так брати підписали контракт з 58 бригадою.

“Я познайомився з Бутусіними під час останньої ротації в Донецький аеропорт у 2020-2021 роках. Вони прибули до нас на військову службу в 58 бригаду. Скажу чесно, вони мене вразили: молоді, але настільки вмотивовані. Вони були освічені, свідомі і на світ дивилися по-іншому, ніж більшість їхніх однолітків. Вони засуджували те, що зробила Росія”, – згадує побратим і командир одного із взводів бригади Максим

Хлопці воювали на сході України. І перед початком повномасштабної війни тільки повернулися з чергової ротації. Навіть не встигли побути у відпустці, щоб побачитися з рідними.

У 2021 році Леонід Бутусін отримав вибухову травму, йому відірвало палець.

У лютому 2022-го захищати Україну пішли четверо чоловіків з родини росіян Бутусіних: Олег та його сини Роман, Леонід та Григорій, якому тоді ще не виповнилося і 18 років. Олег та Григорій були у Правому секторі, а Роман та Леонід – у своїй бригаді.

Росіяни їздили у розвідку, прикрившись двома жінками та дітьми

6 березня 2022 року. Ворог, пройшовши північні кордони, одне за одним окуповував села на південь від Чернігова, аби взяти місто в повне оточення. Наступний бій намічався в Лукашівці. Сюди прибували військові 21 окремого стрілецького батальйону та 16 батальйону 58 ОМПБр ім. Івана Виговського. У складі останнього приїхали й Роман та Леонід Бутусіни.

Володимир, Артем, Олександр, Максим та “Вікінг” – військові 58 бригади, побратими Бутусіних. Ось що вони розповіли про перебування в Лукашівці та бій за село.

Ферма на околиці села, де розташовувалася більшість бійців 21 батальйону, була переповнена. Тому військові 58 бригади шукали порожні хати поблизу. Зрештою, це врятувало життя багатьом із них.

“Це була помилка селити всіх людей в одному місці. У корівнику їх було багато… Атака 9 березня почалася зненацька. Хлопцям було складно вибиратися звідти, бо їх обстрілювали. Це в основному були мобілізовані, без досвіду. Зрештою, їх і загинуло найбільше”, – розказує військовий Артем, аналізуючи події того дня

За його словами, 7 березня село почали обстрілювати з артилерії. Ворожі танки та БМП виїжджали з боку вже окупованої тоді Слободи, відстрілювалися і їхали геть.

Наступного дня ситуація повторилася. Але до всього додалася ще й авіація. А потім у поле зі Слободи виїхали дві цивільні автівки.

Мені про це повідомив місцевий із ТРО. Я кажу, не може бути, в Слободі орки. Ми вирішили йти в поле, щоб перевірити: я, двоє братів Бутусіних і ще двоє наших. До тих машин ми не дійшли один кіломерт. Чоловіки дивилися в наш бік у біноклі. А потім сіли в авто і поїхали назад у Слободу. Ми розуміли, що то росіяни, які взяли місцевих жінок та дітей задля прикриття. Вони розвідували місцевість, вираховували наші позиції, – згадує Володимир

І додає, що після цього сумнівів не було: з дня на день буде наступ. Він розпочався зранку 9 березня. Близько 7 години Олег Бутусін отримав від Романа повідомлення: “Рідні, ми вас любимо. У нас все добре”. Та за кілька годин добре вже не було…

Брати загинули в один день

“Ми дуже рано прокинулися. Разом із хлопцями пішли на свої позиції, копали. Того дня був бій у селі Вікторівка, ми чули в рацію, що там відбувається. Льонька засмучувався, що ми не допомагаємо нашим ніяк… А вже за кілька годин ворог пішов на нас технікою з трьох боків. Ми не мали чим нанести їм суттєвого ураження. Відтак проти колон російської техніки ми виступали зі стрілецькою зброєю та гранатометами, яких було обмаль. Два наші танки були несправні: один не заводився, інший не стріляв. Тобто нам і воювати тоді не було чим. Знаю, що 8 березня привезли закордонні гранатомети, шкода, що нам їх не видали, всі були у ТРО”, – розповідає Артем

Олександр був вражений безстрашністю Романа та Леоніда. Він бачив, як один із хлопців вискочив із РПГ прямо перед ворожою “бехою” і поцілив у неї.

Я кричу: «Сховайся!». А він при нас одну «одноразку» запустив, потім вискочив з другою. Воно все було, як у жахливому сні. Неможливо переказати. Життя перед очима пролітало. Я не знаю, де хлопці брали стільки хоробрості та сили тоді, – зауважує побратим. Його слова підтверджує і “Вікінг”, який був біля Бутусіних

Він бачив братів одним із останніх. За його словами, хлопці в бій іти ніколи не боялися, брали ініціативу. Коли підбили одну з бойових машин ворога, то шляхи “Вікінга” та братів розійшлися. Ще раз Бутусіни зв’язалися рацією: запитували, чи все добре з “Вікінгом”. Зрештою Рома та Леонід відійшли до села і корегували артилерію.

Вони там такий бій влаштували… Брати – герої”, – сказав Вікінг. Місцеві розповідали, що росіяни після окупації Лукашівки ще два-три тижні палили трупи у своїх пересувних крематоріях. Олег Бутусін вважає, що це так звана “неучтенка, – сирійці, яких там полягло чимало. Документальних підтверджень участі сирійських найманців у бойових діях на Чернігівщині немає

Роман та Леонід відійшли до двору на перехресті вулиць Шкільна за Зелена. Ворог уже проникав у село, тому хлопці відстрілювалися. Але навіть у таких стресових умовах вони дбали про людей. Зокрема, зателефонували місцевому фермеру Григорію Ткаченку, який серед іншого організовував харчування військових у селі, і попередили, щоб той виїжджав разом із родиною.

Хлопці розуміли, що Лукашівку вже не втримати. А дізнавшись про допомогу Ткаченка ЗСУ, російські військові могли б убити фермера. Зрештою, окупанти погрожували місцевим, що розстріляють або закидають гранатами тих, хто допомагав українцям.

До 10-11 ранку Бутусіни були на зв’язку. Вони повідомляли командиру Максиму, де стоїть ворожа техніка, той передавав дані на штаб і наша артилерія працювала по цим цілям. Зрештою, завдяки цьому вдалося знищити ще п’ять-шість одиниць техніки ворога.

Далі вже зв’язку з хлопцями не було. Я прикривав відступ моїх хлопців. Але отримав поранення і сильну контузію: танчик влучив у місце, де ми були… Наші, які ще залишалися, перенесли мене до ферми, наклали турнікет, зробили укол. Я відключився… А зранку 10 березня висунувся в село. Дивлюся, по дорозі, де церква, – вже ворог стоїть. Я зайшов у якийсь двір, постукав у вікно, вийшла жінка. Я попросив, щоб мене сховали. Але вона відмовила, боялася, бо росіяни їм перед тим погрожували, – згадує Максим

Натомість жінка порадила дім, де можна сховатися. Там військовослужбовець з пораненнями рук та ніг провів вісім днів. І навіть зміг повідомити про місце свого перебування дружину.

Зрештою, його знайшли росіяни і взяли в полон. Чоловік проведе майже три з половиною місяці під постійним тиском та тортурами, поки його обміняють. “Вікінг” теж потрапить у полон, але техніка, якою його везтимуть, підірветься на міні. Разом із побратимами він дістанеться своїх. Так само вийдуть пораненими, але живими Олександр, Артем та Володимир.

Олег Бутусін двічі намагався знайти синів в окупованій Лукашівці

9 березня об 11 ранку Олег Бутусін повернувся з завдання. На порозі старої хати його зустрів молодший син. Він мав схвильований вигляд. Повідомив, що Роман та Леонід зникли безвісти. Тож треба їхати в село, шукати їх.

У ніч з 10 на 11 березня Олег разом із дев’ятьма побратимами пішли в окуповану росіянами Лукашівку. Вони проникли в центр села, дійшли до церкви. Але хлопців не знайшли. Крім того, у Олега та ще одного побратима зводило ноги від судом, бо дорогою провалилися під лід. Тому військові повернулися.

А 13 березня Олег дізнався, що в Лукашівці на перехресті вулиць Зелена та Шкільна ховається поранений Максим. Тож Бутусін знову вирішив іти в Лукашівку, щоб знайти Максима та дізнатися щось про своїх хлопців. На жаль, того дня до Максима він так і не дійшов. Його здалеку помітили росіяни. Олег був у російській формі і без зброї, тому в нього не стріляли. Але дроном провели за село.

Як виявиться пізніше, тіла хлопців лежали неподалік будинку, де ховався поранений Максим.

Крик батька і досі пульсує у вухах селян

30 березня ЗСУ одне за одним звільняли окуповані села. Олег Бутусін брав участь у зачистці Слободи. Він знав, що росіян з Лукашівки вибили, і з хвилини на хвилину чекав дзвінка від Роми чи Льоні.

Вони знали мій номер на пам’ять. Навіть, якщо втратили телефони, я не сумнівався, що подзвонять. Але мій телефон мовчав. Мої знайомі повернулися з Лукашівки, казали, що Роми та Льоні там немає. Я не розумів, що сталося. Я знав, що в полон вони не підуть. Я був упевнений, що вони десь живі, можливо, поранені, але живі. Навіть зараз я перечитую наш сімейний щоденник, ми ведемо його з дружиною та дітьми усе наше життя, перечитую і розумію, що там немає ні краплі сумнівів у тому, що вони живі, – зі сльозами згадує Олег

1 квітня 2022 року у Лукашівці військові, волонтери та цивільні оцінювали масштаб зла, скоєного ворогом. Олег із побратимами за кілька годин знайшли дев’ять тіл українських захисників.

Я спілкувався з місцевими. Вони розповіли, як росіяни за два дні до виходу з села знайшли і розстріляли шістьох українських воїнів. Перед смертю тих хлопців били і питали, хто з них російський найманець. Я показував селянам фото моїх хлопців, але їх ніхто не впізнавав, – згадує батько

Раптом один із місцевих чоловіків сказав Олегу, що знає, де ще двоє лежать. У ту мить ноги батька стали важкими, наче залізо. Вони відмовлялися нести господаря до того двору. Олег відчував, що там його Ромка та Льоня.

Збираючи залишки сил, Олег з іншими людьми зайшов на подвір’я. Його серце завмерло. Спочатку він помітив кросівки, які хлопцям купувала їхня подруга. Перевів погляд, і побачив обгоріле тіло з довгою шиєю. Згадав, як Ромка в дитинстві ображався, що його дражнили Гусем… Потім Олег відвів очі і побачив ще одне тіло.

Там лежав богатир, обличчям до низу, підклавши під голову руку. Я просунув руку і намацав шрам на пальці, це був Льонька. Це шрам, коли йому пальця пришили… Потім впізнав светр, одяг, зрешечений бронежилет…, – ледь стримуючи сльози каже Олег Бутусін

Коли до мозку та серця дійшло, що перед ним – справді сини, Олег закричав. Це був страшний крик розпачу, болю, смутку і всіх темних відчуттів, які може переживати людина. Місцеві досі згадують ту мить зі сльозами.

Тіла були частково обгорілі, повністю прошиті кулями. У Романа був розірваний живіт. У обох хлопців – багато кульових поранень. Навколо лежали десятки гільз, кільця від гранат… Батько зрозумів, тут був останній бій його синів. Тут їх розстрілювали та закидали гранатами.

Коли піднімали Льоньку, у нього з тіла випадали кулі. Я досі зберігаю їх вдома біля ікон, – каже чоловік

Місцева жителька Валентина Лутченко розповідає, як тіла хлопців знайшов батько.

Братам Бутусіним присвоїли звання Героїв України 8 липня 2023 року

Батько та більшість побратимів вважають, що Роман та Леонід загинули 9 березня. Місцева мешканка Валентина Лутченко переконує, що смерть настала 15-16 березня, коли росіяни підпалили подвір’я, де були хлопці. У висновку про смерть написано 24 березня.

Зараз подвір’я, де знайшли братів Бутусіних, потопає в зелені. Тут ніхто не живе, але видно, що люди доглядають територію, косять траву. На місці, де були тіла Бутусіних, стоять два хрести: один встановив батько, коли знайшов їх, другий – фермер Ткаченко, якому вони врятували життя своїм дзвінком. Але всередині березня 2022-го город біля цього подвір’я палав.

Місцева жителька Валентина Лутченко розказує, як горів город, де знайшли хлопців. ФОТО: Наталія Найдюк

“Мені зять каже, вагончик горить. А я виходжу наступного ранку доїти корову, кажу: ні, то не вагончик, то город горить. Це була середина березня. Я думаю, хлопці були живі і там переховувалися. А потім росіяни їх помітили, стріляли, гранати кидали. Моя донька – медсестра, вона бачила тіла після звільнення села. Каже, вони були скручені, схоже на те, що горіли живцем. Але звісно, одному Богу відомо, що саме там сталося”, – каже Валентина Лутченко

Романа та Леоніда Бутусіних поховали на Алеї слави на кладовищі у Калуші.

В середині квітня 2022 року військова частина, де служили хлопці, подала документи, аби Роману та Леоніду присвоїли звання Героїв України за їхню самовідданість, хоробрість та завзятість, з якою вони вели бій у Лукашівці. Хлопці безстрашно вибігли проти колони ворожої техніки і підбили машину, потім корегували українську артилерію, поки був зв’язок. За словами Олега Бутусіна, подання підписав Валерій Залужний на початку червня 2022 року. І ось 8 липня 2023 року братам присвоїли звання Героїв України. Відповідні накази з’явилися на сайті Президента.

Роману та Леоніду Бутусіним присвоїли звання Героїв України посмертно. Відповідні накази опубліковані на сайті Президента.

“Розумієте, для мене звання Героїв для моїх синів – не самоціль. Я й так знаю, що вони Герої. Але треба розуміти, що наша родина для багатьох росіян – як знамено. Один із моїх товаришів, який зараз в Росії і підтримує нас, дзвонив мені якось і казав: якщо б Ромі та Льоні дали Героїв України, це був би сигнал для багатьох росіян, щоб піднятися… Я знаю, щодня на фронті гинуть люди. І я хочу, щоб Україна швидше перемогла. А швидко закінчити війну може допомогти тільки бунт у самій Росії”, – сказав Олег Бутусін за кілька днів до того, як дізнався, що його сини тепер офіційно Герої України

Станом на момент публікації цього матеріалу, до речі, громадянство України Олег Бутусін так і не отримав, хоча документи подавали і при Порошенку, і при Зеленському.

Допомагають громаді та планують взяти двох сиріт

Бог послав нам таке випробування. Я навіть подумати не міг… Але я також знаю, що ми витримаємо все це. Для християнина життя на землі – просто мить. Я впевнений, що Рома та Льоня врятували свою душу, вони зараз із Богом, – втішає себе батько

І додає, що як би це не звучало, але смерть його синів дозволяє без сорому дивитися в очі українцям.

Помста за братів

Звісно, мені соромно, що я не вбив Путіна свого часу. Мені соромно за моїх земляків, які вбивають українців або мовчки дозволяють це робити. Але мої сини – це моя гордість. Вони прийняли війну такою, як вона є. Вони вчинили по-козацьки. Вони билися до останнього і геройськи прийняли свою смерть, – каже Олег Бутусін

За гроші, які родина отримала за загиблих синів, Бутусіни придбали обладнання у місцеву лікарню, збудували каплицю та прокладають водогін у школу. Також родина ремонтує будинок.

“Іноді я думаю, нащо ми робимо той ремонт. Адже я бачив, як снаряди вмить перетворюють будинки у руїни. Але ми плануємо прийняти в родину двох сиріт. Це планував зробити Ромка зі своєю нареченою… Тепер ми втілюємо цю мрію. Уже пройшли курси з дружиною і стали у чергу. Будуть приходити різні комісії, перевіряти стан житла, тому готуємося. Якби у нас було громадянство, то ми б могли усиновити. А так ми можемо бути лише прийомними батьками. Але це нічого, головне, що двоє діток матимуть родину. А в нас буде 14 дітей, бо попри смерть, Ромку та Льоню ми з рахунків не списуємо…”, – каже батько

Ще новини України: Тягнули двері з обох боків: як підліток і пенсіонер врятували людей з автобусу у Сумах 13 квітня