Історію можна знищити не лише війною. Її можна переписати, заборонити, оголосити «неправильною» або просто змусити людей забути власне минуле. Саме тому праця історика іноді буває не менш важливою, ніж подвиг воїна на полі бою.
25 червня 1886 року у Львові народився Іван Крип’якевич — людина, яка все життя боролася за українську історію без зброї в руках. Йому судилося пережити Австро-Угорщину, Польщу, дві світові війни, нацистську окупацію та Радянський Союз. Змінювалися прапори, уряди й кордони, але незмінним залишалося одне — його переконання, що український народ має власну історію, яку ніхто не має права переписувати.
Постать дня: Іван Крип’якевич і школа, що виховала покоління істориків
Майбутній академік виріс у родині знаного богослова Петра Крип’якевича, де книжки були звичною частиною життя. Після навчання у Львівському університеті доля звела його з Михайлом Грушевським — людиною, яку вже тоді вважали найавторитетнішим українським істориком.
Для молодого студента це була не просто можливість слухати лекції відомого професора. Крип’якевич став одним із найближчих помічників Грушевського. Він допомагав працювати над багатотомною «Історією України-Руси», упорядковував матеріали, укладав покажчики, опановував роботу з архівами та першоджерелами. Саме тоді сформувався його головний принцип: історію потрібно писати не так, як цього хоче влада, а так, як свідчать документи.
Водночас університет став для нього й місцем боротьби. На початку ХХ століття українські студенти вимагали створення окремого українського університету, адже Львівський фактично залишався польським. Суперечки нерідко переростали у вуличні сутички, а одного разу справа дійшла навіть до вбивства українського студента Адама Коцка. Крип’якевич був серед тих, хто відкрито відстоював право українців на власну освіту.
Він зрозумів, що державу починають будувати з підручника
Після захисту докторської дисертації про українське козацтво Крип’якевич міг повністю присвятити себе академічній кар’єрі. Проте він обрав значно складніший шлях. Учений чудово усвідомлював: якщо дитина зростає на чужих книжках, вона поступово починає дивитися на світ чужими очима.
Саме тому він узявся писати підручники українською мовою. З-під його пера виходили книги для молодших школярів, гімназистів, студентів і вчителів. «Коротка історія України», «Оповідання з історії України», «Велика історія України», «Історія українського війська», «Всесвітня історія» — ці видання стали першими справжніми українськими підручниками для тисяч дітей.
Паралельно Крип’якевич працював у Науковому товаристві імені Шевченка, досліджував архіви Львова, Кракова, Варшави, Відня та Москви, редагував наукові журнали й навіть дитячий часопис «Дзвінок». Викладання в гімназії ще багато років залишалося його основним заробітком, але весь вільний час він присвячував історії.
Кожна влада мала до нього свої претензії
Доля Крип’якевича дивовижно показує, наскільки непросто було залишатися українським ученим у першій половині ХХ століття.
За польської влади його книжки неодноразово вилучали й забороняли. Через обмеження української освіти він викладав в Українському таємному університеті — навчальному закладі, який фактично існував напівлегально.
У Радянському Союзі до 1939 року про нього писали як про «фашистського історика». Але коли Червона армія увійшла до Львова, усе змінилося. Влада вирішила використати авторитет відомого науковця: Крип’якевича призначили керівником Львівського відділення Інституту історії України, присвоїли звання професора і доктора наук.
Іван Крип’якевич
Та довго прихильність не тривала. Уже після війни історика звинуватили у «буржуазному націоналізмі», фактично усунули від роботи у Львові й відправили до Києва. Лише через два роки йому дозволили повернутися додому. Навіть після цього кожен рукопис проходив крізь сувору радянську цензуру, а окремі праці так і залишилися неопублікованими.
Слова, які чекали свого часу
Серед рукописів Крип’якевича знайшли текст, що так і не побачив світ за його життя. У ньому історик порівнював минуле України з великим будівельним матеріалом, який століттями накопичувався після перемог і поразок.
Він писав, що це каміння нікуди не зникло, воно лише чекає на свого будівничого. «Може з часом найдеться будівничий – герой, що складе його докупи», — зазначав учений. Для радянської цензури такі слова були неприйнятними, адже в них звучала віра в майбутню незалежну Україну.
Сьогодні ці рядки читаються майже пророчо. Історик не дожив до відновлення української державності, але він був переконаний, що народ, який пам’ятає власне минуле, рано чи пізно поверне собі й майбутнє.
Іван Крип’якевич
Спадщина, що пережила всі імперії
Іван Крип’якевич помер 21 квітня 1967 року й був похований на Личаківському цвинтарі у Львові. За своє життя він написав понад сімсот наукових праць, виховав десятки дослідників і став одним із тих, хто сформував сучасну українську історичну школу.
Сьогодні його ім’я носить Інститут українознавства НАН України, а його книги продовжують перевидавати й використовувати в науковій роботі. Та, мабуть, найважливіше інше. У часи, коли різні імперії намагалися довести, що української історії не існує, Іван Крип’якевич день за днем, сторінка за сторінкою доводив протилежне.
Минуло понад пів століття від дня його смерті, але його праці й сьогодні нагадують: народ, який знає свою історію, набагато важче змусити відмовитися від власної держави.
Вам також буде цікаво: Постать дня: Іван Лютий-Лютенко. Отаман, який уникнув пастки і пережив Холодний Яр
Наш Telegram: https://t.me/nns_news
