В українській історії є чимало героїв, чиї імена несправедливо опинилися в тіні. Один із них — Михайло Білинський. Він міг зробити блискучу кар’єру в Російській імперії, мав престижну освіту, знав сім мов, служив на Балтійському й Чорноморському флотах. Але коли постало питання вибору, без вагань став на бік України.
Він був міністром морських справ УНР, одним із творців українського військового флоту, організатором морської піхоти, автором державотворчих рішень і людиною, яка до останнього подиху залишалася вірною українській державі. Його останній бій став символом офіцерської честі.
Хлопець із Черкащини, який знав сім мов
Михайло Білинський. Фото зі збірника “За Державність” (Каліш, 1932, зб. 3)
Михайло Білинський народився 12 липня 1883 року у містечку Драбів на Полтавщині (нині Черкаська область) у родині священника. Родина була заможною, тому хлопець отримав блискучу освіту.
Після навчання у престижній Другій Київській гімназії він вступив до Лазаревського інституту східних мов у Москві. Молодий українець настільки захоплювався мовами, що вільно володів арабською, турецькою, перською, татарською, вірменською та грузинською.
Здавалося, перед ним відкривається шлях до дипломатії чи високої державної служби.
Та доля приготувала інше.
Моряк, який обрав Україну
Михайло Білинський (зліва) і його ад’ютант Святослав Шрамченко в одностроях 1-го Гуцульського полку морської піхоти УНР. Фото з фондів Українського національного музею в Чикаго
Після навчання Білинський вступив до Балтійського флоту, а згодом служив на легендарних кораблях Чорноморського флоту.
Перша світова війна застала його офіцером російського флоту. За службу він отримав військові нагороди, але революційні події 1917 року змусили зробити головний вибір життя.
Він залишає російську службу й повертається до України.
Саме тоді починається його справжня історія.
Людина, яка будувала український флот
Перша сторінка послужного списку мічмана Михайла Білинського (квітень 1916 року). Фото з видання: Олег Шатайло “Спадкоємці козацької слави” (Дрогобич, 2009)
Молодій Українській Народній Республіці гостро бракувало професійних морських офіцерів.
Білинський швидко став одним із найближчих соратників міністра морських справ Дмитра Антоновича, а вже наприкінці 1918 року сам очолив морське відомство УНР.
Попри хаос війни він розпочав створення українського військово-морського законодавства, реформував морське міністерство, працював над відкриттям гардемаринської школи та розробкою структури майбутнього українського флоту.
Саме за його наказом бойові кораблі отримали українські назви:
- «Соборна Україна»;
- «Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний»;
- «Гетьман Богдан Хмельницький»;
- «Тарас Шевченко»;
- «Дніпро».
Це була не просто зміна назв. Це була спроба створити український військово-морський флот із власною традицією.
Відмовився від адміральських погонів
Михайло Білинський (стоїть перший зліва) – учасник мирних переговорів між Українською Державою і більшовицькою Росією. Фото з часопису “Око” (Київ, № 3 за 1918 рік)
Коли Україна втратила вихід до моря, Білинський не залишив боротьбу.
Він особисто почав формувати дивізію морської піхоти УНР, основою якої став знаменитий Гуцульський полк. Сам вирушив на фронт.
Згодом його безпідставно заарештували у справі полковника Петра Болбочана. Майже місяць Білинський провів під вартою, оголосивши голодування на знак протесту. Провину так і не довели.
Після звільнення Симон Петлюра запропонував підвищити його до контр-адмірала.
Білинський відмовився.
Він вважав, що після несправедливого арешту не має морального права приймати нове звання.
Такий вчинок багато говорить про його характер.
«Щоб хоч один міністр загинув разом зі своїми вояками»
Останні набої. Худ. Леонід Перфецький
У 1921 році шансів врятувати Українську Народну Республіку майже не залишалося.
Попри це Білинський добровільно приєднався до Другого Зимового походу — останньої спроби української армії підняти повстання проти більшовицької влади.
Своє рішення він пояснив короткою фразою:
«Щоб хоч один міністр загинув разом зі своїми вояками в обороні ідеї самостійності України».
Ці слова стали його життєвим заповітом.
Останній бій
17 листопада 1921 року біля села Малі Міньки українські війська були оточені переважаючими силами більшовиків.
Поранений Михайло Білинський продовжував стріляти.
Коли патрони закінчилися, він зробив вибір, який назавжди увійшов до української військової історії.
Щоб не потрапити живим у полон, офіцер вистрілив собі в груди останньою кулею. Саме так його загибель описували побратими, які вижили після бою.
Селяни потай поховали його за межами цвинтаря.
Сьогодні точне місце поховання вже втрачено.
Ім’я, яке повернулося через сто років
Відкриття меморіальної дошки Михайлові Білинському на будинку Драбівського краєзнавчого музею, 12 липня 2016 року. Фото: drabivrada.gov.ua
Протягом десятиліть радянська влада робила все, щоб про Михайла Білинського забули.
Лише після відновлення незалежності його ім’я поступово повернулося до української історії.
У 2019 році 36-й окремій бригаді морської піхоти ВМС України було присвоєно ім’я контр-адмірала Михайла Білинського — людини, яка понад століття тому закладала основи українського флоту.
Чому варто пам’ятати Михайла Білинського
Історія Михайла Білинського — це не лише біографія військового чи міністра. Це історія людини, яка могла спокійно жити, робити кар’єру та користуватися привілеями імперії.
Натомість він обрав Україну.
Обрав службу замість комфорту.
Обрав боротьбу замість компромісів.
І навіть у свій останній день залишився офіцером, який не скорився ворогу.
Саме завдяки таким людям українська державність пережила найтемніші сторінки своєї історії й зрештою стала реальністю.
Вам також буде цікаво: Постать дня: Олена Степанів — українка, яка стала першою жінкою-офіцером і пройшла російський полон та радянські табори
Наш Telegram: https://t.me/nns_news
