Історія знає чимало митців, чиї картини пережили своїх авторів. Але Михайло Бойчук став винятком. Радянська влада вирішила, що недостатньо розстріляти самого художника. Вона наказала знищити його фрески, картини, ескізи, учнів і навіть саму пам’ять про створену ним мистецьку школу. Такого масштабного винищення культури світ знає небагато. Та попри всі спроби стерти його ім’я, сьогодні Михайло Бойчук вважається одним із найвидатніших українських художників ХХ століття, а його творчість — символом незламності української культури.
Хлопчик із села, якому випадок подарував шанс
Михайло Бойчук
Михайло Бойчук народився 30 жовтня 1882 року в селі Романівка на Тернопільщині у багатодітній родині. Здавалося, його доля нічим не відрізнятиметься від життя тисяч інших селянських дітей. Проте ще змалку він постійно малював, і цей талант помітив сільський учитель. Саме він зробив крок, який визначив усе майбутнє хлопця: написав до львівської газети оголошення з проханням допомогти знайти здібному юнакові справжнього наставника. На цей заклик відгукнувся відомий художник Юліан Панькевич, який забрав шістнадцятирічного Михайла до Львова і почав навчати його живопису.
Незабаром талант молодого митця помітили і в Науковому товаристві імені Шевченка. Велику роль у його долі відіграв митрополит Андрей Шептицький, який забезпечив фінансову підтримку для навчання у Віденській та Краківській академіях мистецтв. Для хлопця із селянської родини це був шанс, який випадає раз у житті.
Андрей Шептицький
Париж відкрив перед ним світ, але він мріяв про Україну
Після навчання у Кракові Бойчук удосконалював майстерність у Мюнхені, Флоренції, Венеції та Парижі. Саме французька столиця тоді була центром світового мистецтва. Тут він познайомився з Пабло Пікассо, відкрив власну майстерню неовізантійського мистецтва «Renovation Bizantine» і швидко привернув увагу мистецьких кіл. Його роботи виставлялися у знаменитих паризьких салонах, а навколо українського художника почали гуртуватися молоді митці з різних країн.
Та найбільше Бойчука цікавила не особиста слава. Він прагнув створити власний український художній стиль, який поєднав би традиції Візантії, мистецтва Київської Русі та українського народного живопису із сучасними європейськими тенденціями. Так народився бойчукізм — мистецький напрям, аналогів якому тоді не існувало.
Розпис Червонозаводського театру в Харкові. Фрагмент, копія. Ілюстрації з альбому “Михайло Бойчук та його школа монументального мистецтва” (Хмельницький, 2010)
Він повернувся додому, щоб створити нове українське мистецтво
Після революції 1917 року Михайло Бойчук повернувся до Києва. У той час в Україні народжувалася власна державність, і художник хотів бути частиною цього процесу. Він став одним із засновників Української академії мистецтв, займався реставрацією стародавніх фресок Софійського собору, відкривав давні розписи українських храмів і виховав ціле покоління молодих художників.
Разом зі своїми учнями — Василем Седляром, Іваном Падалкою, Іваном Липківським та іншими — він створював масштабні монументальні розписи театрів, санаторіїв, громадських будівель. Бойчук був переконаний, що справжнє мистецтво повинні бачити не лише відвідувачі музеїв, а звичайні люди щодня. Саме тому він обрав монументальний живопис.
Його мистецьке кредо було простим: великі твори минулого не є археологією — вони залишаються живими, якщо сучасний художник здатний творчо продовжити традицію.
Саме українське мистецтво стало його «провиною»
На початку 1930-х років у Радянському Союзі остаточно утвердився соціалістичний реалізм як єдино дозволений стиль мистецтва. Будь-які прояви національної самобутності почали трактувати як загрозу державі. Бойчукізм, що відкрито спирався на українську культурну традицію, автоматично потрапив до списку небезпечних явищ.
У листопаді 1936 року співробітники НКВС заарештували Михайла Бойчука. Після допитів і катувань його змусили підписати сфабриковані «зізнання» про участь у вигаданій «українській націоналістичній фашистській організації». Цього було достатньо для смертного вироку.
13 липня 1937 року художника розстріляли в Києві. Разом із ним були страчені його найближчі учні — Василь Седляр, Іван Падалка та Іван Липківський. Через кілька місяців розстріляли й дружину митця Софію Налепинську-Бойчук, а ще згодом — інших представників його школи.
Михайло Бойчук у своїй львівські майстерні
Після смерті художника почали знищувати його картини
Навіть страти радянській владі виявилося замало. Майже всі монументальні розписи бойчукістів наказали знищити. Фрески зафарбовували, стіни перебудовували, картини вилучали з музеїв, а багато творів просто спалили. До наших днів дійшли лише окремі ескізи, копії та фотографії. Фактично було
Чотири жінки й кіт. Художник алегорично зобразив себе у вигляді кота. Ілюстрації з альбому “Михайло Бойчук та його школа монументального мистецтва” (Хмельницький, 2010)
зроблено все, щоб наступні покоління навіть не дізналися про існування школи Михайла Бойчука.
І це, мабуть, найстрашніше свідчення того, наскільки тоталітарний режим боявся української культури. Він воював уже не з живими людьми, а з їхньою пам’яттю.
Голова ангела
Спадщина, яку не вдалося знищити
Минуло майже дев’ять десятиліть, але задум НКВС так і не спрацював. Сьогодні ім’я Михайла Бойчука повернулося до української історії. Його творчість досліджують мистецтвознавці, роботи бойчукістів відшукують у приватних колекціях, а сам художник визнаний одним із творців модерного українського мистецтва.
Його доля нагадує, що імперії завжди бояться не лише зброї, а й культури. Бо саме культура формує націю, її пам’ять і майбутнє. Саме тому Михайла Бойчука намагалися не просто вбити, а викреслити з історії. Не вдалося. Сьогодні його ім’я звучить значно голосніше, ніж імена тих, хто підписував наказ про його розстріл.
Вам також буде цікаво: Постать дня: Михайло Білинський — міністр УНР, який загинув, щоб не здатися ворогу
Наш Telegram: https://t.me/nns_news
