11 грудня 1937 року в одній із київських в’язниць НКВС пролунали постріли. Серед приречених була художниця Софія Налепинська-Бойчук. Майже пів року слідчі намагалися змусити її зізнатися в участі у вигаданій «контрреволюційній націонал-фашистській організації» та шпигунстві на користь іноземних держав.
Вона не зізналася. Навіть знаючи, що вирок, найімовірніше, вже давно ухвалений, Софія не погодилася обмовити ні себе, ні інших. В одному з останніх протоколів допиту вона лише коротко відповіла:
«У пред’явленому мені звинуваченні винною себе не визнаю».
За кілька днів її розстріляли. Так завершилася історія жінки, яка народилася далеко від України, але свідомо зробила її своєю Батьківщиною.
Від Лодзі до Парижа: зустріч, яка змінила все
Софія Олександрівна Налепинська народилася 30 липня 1884 року в польській Лодзі. Її батько був поляком, а мати мала французьке походження. Здавалося, життя дівчини буде пов’язане із Західною Європою, адже саме там вона здобувала мистецьку освіту.
Софія Налепинська-Бойчук
Спочатку Софія навчалася у художній школі Яна Ціонглінського в Петербурзі, згодом удосконалювала майстерність у Мюнхенській художній школі, а 1909 року опинилася в Парижі, вступивши до Академії Рансона. Саме французька столиця тоді була одним із головних мистецьких центрів світу, куди прагнули молоді художники з різних країн.
Саме в Парижі доля звела її з українським художником Михайлом Бойчуком.
Ця зустріч стала визначальною не лише для особистого життя Софії, а й для всієї її подальшої творчості. Молоді люди покохали одне одного й невдовзі одружилися. Разом із чоловіком Софія відкрила для себе українську культуру, мистецтво та історію. Поступово вона настільки перейнялася цими ідеями, що почала називати себе українкою.
Для доньки поляка і француженки це був цілком свідомий вибір.
Згодом її сестра Ганна згадувала, що Софія вже майже повністю перейшла на українську мову, співала українських пісень і була захоплена творчими задумами чоловіка.
«Софія вже зреклася, так скажемо, своєї національності, співала лише українських пісень, розмовляла українською й перебувала цілковито під впливом і у владі Михайла. Приїздила до нас, страшенно любила родину, для мене була як рідна матір, – але всією душею була вже з Михайлом, і було відомо, що не покине ані його, ані його творчих ідей».
Ці слова сьогодні можна сприймати по-різному. Але вони яскраво показують, наскільки глибокими були зміни, що сталися в житті Софії. Україна стала для неї не випадковим місцем проживання, а справою всього життя.
Софія Налепинська-Бойчук
Коли у 1917 році вибухнула революція, подружжя Бойчуків залишило Париж і переїхало до Києва. Вони приїхали саме в той час, коли Україна переживала один із найбурхливіших і водночас найромантичніших періодів своєї історії — народжувалася власна держава, створювалися українські культурні інституції, а митці отримали шанс творити національне мистецтво без імперських обмежень.
Саме тут для Софії Налепинської-Бойчук почався найплідніший і водночас найтрагічніший період її життя.
Українське мистецтво як справа життя
Переїхавши до Києва, подружжя Бойчуків опинилося в самому центрі українського державного й культурного відродження. Після століть життя у складі чужих імперій Україна отримала шанс будувати власні інституції, а митці — творити національне мистецтво.
Михайло Бойчук став одним зі співзасновників Української академії мистецтв, нині Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. Він працював над збереженням давніх українських святинь, зокрема закріплював старовинні фрески Софійського собору в Києві та відкрив фрескові розписи Успенського собору Єлецького монастиря в Чернігові. Навколо нього поступово формувалося коло молодих художників, які прагнули створити самобутню українську мистецьку школу.
Дівчата з книжкою. Папір, дереворит. 1927
Софія не залишалася в тіні чоловіка. Вона обрала власний творчий шлях і присвятила себе графіці. У 1919 році художниця почала викладати у Миргородській художньо-промисловій школі, де працювала протягом трьох років.
Згодом її запросили до Києва. У 1922 році Софія Налепинська-Бойчук очолила ксилографічну майстерню Київського інституту пластичних мистецтв, а також викладала у Київському художньому інституті. Саме тут вона виховала цілу плеяду молодих графіків і стала однією із засновниць української школи гравюри.
Найбільше Софію захоплювала ксилографія — техніка гравюри на дереві, яка вимагала великої майстерності, точності й терпіння. У її роботах поєднувалися лаконічність, виразна композиція та глибокий психологізм. Художниця створила десятки книжкових ілюстрацій, серед яких особливе місце посідають роботи до творів Тараса Шевченка — «Катерина» та «Мені тринадцятий минало», а також ілюстрації до повісті Степана Васильченка «Олив’яний перстень», творів Гі де Мопассана й Альфонса Доде.
На жаль, період творчого піднесення тривав недовго. Наприкінці 1920-х років радянська влада дедалі жорсткіше підпорядковувала мистецтво ідеології. Від художників вимагали працювати виключно в дусі соціалістичного реалізму, прославляти радянську державу й Сталіна. Усе, що виходило за ці рамки, оголошували «націоналістичним» або «контрреволюційним».
Група “Renovation Bizantine” першого призову – Михайло Бойчук (сидить внизу, в центрі); разом із майстром – Хелен Шрамм, Микола Касперович, Т. Налепінський, Софія Бодуен-де-Куртене, майбутня дружина Софія Налепинська, Софія Сеґно, Яніна Леваковська; Париж, 1910 р.
Бойчукісти, які прагнули розвивати українське мистецтво на основі власних традицій, дуже швидко опинилися серед тих, кого радянська влада вирішила знищити. І першого удару чекістів зазнав саме Михайло Бойчук.
Великий терор не залишив їй шансів
У 1936 році співробітники НКВС заарештували Михайла Бойчука. Під час слідства з нього вибили «зізнання», в яких ішлося про нібито існування «контрреволюційної організації українських націонал-фашистів». Таких справ у роки Великого терору були тисячі. Зізнання ставали головним доказом вини, навіть якщо їх отримували під тортурами.
13 липня 1937 року Михайла Бойчука розстріляли в Києві разом із його учнями Іваном Падалкою, Василем Седляром та Іваном Липківським. Так радянська влада почала фізично знищувати цілу мистецьку школу.
За місяць до цього, 12 червня 1937 року, прийшли й по Софію.
Ілюстрація до вірша Т.Шевченко “Мені тринадцятий минало”, ксилографія, 1928
Постанову про її арешт ухвалив IV відділ Управління державної безпеки НКВС УРСР — той самий, що в різний час фабрикував справи проти Остапа Вишні, Олеся Досвітнього, Костя Котка, Івана Лакизи, Олекси Слісаренка та десятків інших представників української інтелігенції.
Для більшовицького режиму вони були «ворогами народу». Насправді ж їхньою провиною було інше: вони творили українську культуру, яка не вкладалася в рамки соціалістичного реалізму, не прославляла Сталіна й не відмовлялася від національної самобутності.
До цього додавалася ще одна обставина — Софія була дружиною людини, яку вже оголосили «ворогом народу». У 1937 році цього було більш ніж достатньо, щоб опинитися за ґратами.
Ксилографія до поеми Т. Шевченка “Катерина”, 1928
Після її арешту без матері залишився син. Що з ним буде далі, Софія не знала. Але саме ця думка, ймовірно, не давала їй спокою найбільше.
Перший допит відбувся тієї ж ночі. Слідчі добре знали її біографію: навчання у Петербурзі, Мюнхені та Парижі, творчі зв’язки з європейськими митцями. Саме це вони й поклали в основу майбутнього обвинувачення.
Невдовзі Софії інкримінували участь у «контрреволюційній українській націонал-фашистській організації» та шпигунство на користь іноземних держав. У роки Великого терору таке звинувачення було майже шаблонним для тих, хто навчався чи працював за кордоном.
Софія Бодуен де Куртене (слева) та Софія Налепинська
Майже пів року художницю виснажували допитами. Архівні документи не зберегли відомостей про те, яких саме катувань вона зазнала. Не залишилося й фотографій останніх місяців її життя. Але протоколи слідства свідчать про головне — Софія Налепинська-Бойчук не підписала жодного вигаданого зізнання.
В одному з останніх допитів слідчий поставив їй пряме запитання:
«Чи визнаєте ви себе винною у пред’явленому вам звинуваченні?»
Відповідь була короткою й однозначною:
«У пред’явленому мені звинуваченні винною себе я не визнаю. В антисовєцькій націонал-фашистській організації я участі не брала й шпигунської роботи не провадила».
Попри наполегливі вимоги слідчих, Софія не погодилася обмовити ні себе, ні інших.
Коли їй нагадали, що організацією нібито керував її чоловік Михайло Бойчук, вона не стала використовувати навіть особисті обставини. Хоча їхнє сімейне життя на той час уже фактично розпалося, Софія не сказала жодного слова, яке могло б зашкодити Михайлові чи комусь із його оточення.
Ілюстрація до повісті С.Васильченком “Олив’яний перстень”, ксилографія, 1930
Не допомогла слідству й інша провокація. Художниці показали протоколи із «зізнаннями» інших заарештованих, сподіваючись змусити її підтвердити їхні свідчення. Вона відповіла стримано:
«Можливо, вони і входили до якоїсь організації, — я навіть не чула про таку».
Ця обережна відповідь не давала чекістам того, чого вони домагалися. Вона не підтверджувала вигаданих обвинувачень, але й не дозволяла використати її слова проти інших людей.
Коли ж під час одного з допитів Софія підтвердила, що була знайома з окремими діячами, уже засудженими за «контрреволюційну діяльність», слідчі вирішили, що цього достатньо. У справі з’явився обвинувальний висновок із традиційним для того часу набором звинувачень — участь у «антирадянській націоналістичній терористичній організації» та зв’язки з іноземними розвідками. Справу передали на розгляд сумнозвісної «трійки» НКВС.
6 грудня 1937 року Софію Налепинську-Бойчук засудили до розстрілу.
Через п’ять днів вирок виконали.
11 грудня 1937 року життя однієї з найталановитіших українських художниць обірвалося.
Голод
Спадщина, яку не вдалося знищити
Радянська влада зробила все, щоб ім’я Софії Налепинської-Бойчук зникло з історії українського мистецтва. Після розстрілу художниці її творчість, як і роботи інших бойчукістів, опинилася під негласною забороною. Імена митців викреслювали з довідників, їхні твори прибирали з експозицій, а про саму школу Михайла Бойчука десятиліттями воліли не згадувати.
Та повністю стерти пам’ять про художницю не вдалося.
До наших днів збереглися десятки її робіт — гравюри на дереві, портрети, книжкові ілюстрації. Особливе місце серед них посідають ксилографії до творів Тараса Шевченка «Катерина» та «Мені тринадцятий минало», ілюстрації до повісті Степана Васильченка «Олив’яний перстень», а також графічні роботи за творами Гі де Мопассана й Альфонса Доде. Ці роботи й сьогодні вважаються зразками української книжкової графіки першої половини ХХ століття.
Історія Софії Налепинської-Бойчук — це не лише історія талановитої мисткині. Це історія людини, яка свідомо визначила свою долю. Народившись у польсько-французькій родині, вона могла пов’язати життя з будь-якою європейською країною. Натомість обрала Україну — її культуру, мистецтво й людей.
Саме цей вибір став справою всього її життя.
Вона разом із Михайлом Бойчуком творила нове українське мистецтво, навчала молодих художників, розвивала ксилографію, ілюструвала українські книги. А коли тоталітарний режим почав винищувати українську інтелігенцію, не зреклася ні своїх переконань, ні людей, поруч із якими працювала.
Її не врятували ані європейська освіта, ані світове мистецьке визнання, ані мовчання під час допитів. Як і тисячі представників Розстріляного відродження, Софія Налепинська-Бойчук стала жертвою Великого терору.
Проте НКВС зміг забрати лише її життя.
Не зміг забрати талант, не зміг знищити її роботи й не зміг стерти пам’ять про художницю, яка понад сто років тому зробила свідомий вибір бути українкою.
І, мабуть, саме тому сьогодні ім’я Софії Налепинської-Бойчук знову посідає належне місце серед тих митців, які творили українську культуру й заплатили за це найвищу ціну.
Читайте також: у рубриці «Постать дня» ми розповідаємо про українців і українок, які своїми ідеями, талантом і мужністю змінювали історію та залишили вагомий слід у розвитку України й світу.
Наш цікавий телеграм: https://t.me/nns_news
